Беззоряне море

— Навряд чи я розумію, куди ми прямуємо, — зізнається Доріан.

— Ой, — вигукує Елінор, — я можу вам показати.

Вона ще раз перевіряє компас, а потім веде гостя вниз до капітанської кабіни. Посередині стоїть довгий стіл зі свічками з бджолиного воску. У кутках біля пузатої грубки з трубою, що веде нагору й виходить на палубу, тиснуться шкіряні крісла. Уся дальня стінка вкрита різнокольоровими вітражними вікнами. З балок у стелі звисають мотузки, стрічки й великий гамак, накритий ковдрами. На полиці сидить плюшевий кролик з пов’язкою на оці та мечем у лапках, поряд стоять різноманітні дрібнички. Череп з гіллястими рогами. Полив’яні горнятка з олівцями та ручками, баночки із чорнилом і пензлі. На стінах висить пір’я, здригаючись від кожного поруху повітря.

Елінор підходить до іншого кінця столу. Між свічками здіймається стос аркушів різної текстури, розміру та форми. Деякі з них прозорі. Папір здебільшого вкритий рядками та примітками.

— Важко укласти мапу місця, яке постійно змінюється, — пояснює вона. — Мапа повинна змінюватися разом з ним.

Жінка підіймає один кутик паперового стосу на столі й прикріпляє до нього гачок, що звисає на мотузці зі стелі. Те саме вона чинить з усіма іншими кутиками, а тоді повертає шків на стіні — шматочки мапи злітають у повітря, з’єднані одне з одним стрічками та шворками. Карта розгортається шарами, підіймаючись, як багатоярусне паперове тістечко. Найвищі рівні заповнені книжками, Доріан знаходить бальну залу, а потім Серце (там, поряд з уламками годинника, висить невеличкий коштовний червоний камінець у формі серця) і витягнуту порожнину під ним, що протинає багато шарів. Ще нижче — печери, дороги й тунелі. Придивившись уважніше, він бачить паперові силуети високих статуй, поодинокі будівлі й дерева. Золотий шовк звивається між нижніми шарами. До одного з них майже в самісінькому центрі пришпилений крихітний човник. Шовк стікає до самого низу, аж до поверхні столу, де збирається хвилями посеред паперових замків з вежами.

— Це море? — запитує Доріан, торкаючись золотавого шовку.

— «Море» казати простіше, ніж «складна система річок та озер», чи не так? — питає Елінор. — Усі вони пов’язані, але це різні водойми. Ми зараз в одній з горішніх. Вона простягається сюди. — Дівчина показує на нижчі рівні, не такі детальні, як решта карти. — Але там, унизу, небезпечно для всіх, хто не є совою, там усе занадто мінливе. Це єдиний рівень, який я бачила на власні очі.

— Як далеко він простягається? — хоче дізнатися чоловік.

Елінор стенає плечима.

— Я поки не дізналася, — каже вона. — Ми тут. — Дівчина торкається крихітного човника на золотих хвилях у центрі. — Попливемо он туди, а тут повернемо. — Вона показує два завитки шовку, що витягаються вгору. — І ось тут я можу вас залишити. — Палець зупиняється на вишикуваних у ряд паперових дверях.

— А як мені знову потрапити сюди? — запитує Доріан, вказуючи на Серце.

Елінор вивчає карту, потім відходить до іншого кінця столу. Там вона показує на ліс.

— Якщо вийдете тут і підете в цьому напрямку, — каже жінка й торкається доріжки, що веде від дерев, — зможете потрапити до готелю. — На карті видно споруду з малесеньким ліхтарем. — У готелі можна знайти перехрестя, звідки дороги ведуть нагору. — Елінор веде гостя до кутика мапи й показує йому найближчий шлях до Гавані. — Коли опинитеся тут, ваш компас знову запрацює та завжди показуватиме на нього. — Вона торкається Серця.

Доріан дивиться на ланцюжок на шиї з ключем від його кімнати й компасом завбільшки з медальйон. Він розтуляє його, і зсередини виливається кілька крапель меду, одна стрілка шалено крутиться, неспроможна знайти свій шлях.

— То ось для чого він? — перепитує чоловік. Раніше йому ніхто цього не пояснював.

— Коли ви повернетеся нагору, усе вже не буде таким, як раніше, — попереджає Елінор. — Іноді неможливо повернутися до того самого старого місця й доводиться шукати місць нових.

— Я не намагаюся повернутися до місця, — зізнається Доріан. — Я хочу повернутися до людини. — Промовлені вголос, ці слова здаються урочистою заявою.

— Люди теж змінюються, і ви це знаєте.

— О, я знаю, — не приховує чоловік, киваючи.

Думати про це йому не хочеться. Йому завжди хотілося опинитися в тому місці, та тільки тоді, коли потрапив туди, він зрозумів, що це місце — просто спосіб бути з певною людиною, а тепер він утратив і людину, і місце.

— Можливо, там уже минуло багато часу після вашого зникнення, — нагадує Елінор. — Тут, унизу, час спливає інакше. Він тече повільніше. А іноді взагалі не припиняє свого руху й починає стрибати.

— Ми загубилися в часі?

— Ви, можливо, так. А я не загубилася.

— А чому ви тут, унизу? — цікавиться Доріан. Елінор обмірковує його запитання, дивлячись на багатошарову мапу.

— Я довго шукала одну людину, але не знайшла, а потім шукала себе. Тепер, коли себе знайшла, я повернулася до досліджень, які були для мене першочерговим завданням, важливішим за всі інші, гадаю, мені судилося дослідити все. Недолуго звучить?

— Це звучить як грандіозна пригода.