Беззоряне море

Того вечора я запитала Єлену, чи хоче вона побазікати із З. після лекції, а вона розповіла, що він узяв у бібліотеці якусь дивну книжку, якої не було в системі, а потім повернувся, щоб відстежити інші книжки з того пожертвування. Настрій у нього був «цілковито бібліотечно-детективний» (її слова), але чому — вона не знала, а він не пояснював. Єлена також зауважила, що кілька книжок (зокрема, з тією першою) зникло і, мабуть, вони були в нього.

Вона дала мені ім’я, яке повідомила і йому, — благодійника, який пожертвував книжки.

Дж. С. Кітінг, тож я трохи порозкопувала. Чимало порозкопувала.

Джоселін Сімона Кітінг народилася 1812 року. Інформації про неї небагато, ані записів про шлюб, ані народжених у ньому дітей — нічого. Звучить так, наче родина від неї відмовилась. Інші Кітінги — брат, одружений, бездітний, мав «підопічного» без імені, який, згідно із записами, помер у підлітковому віці. Братова дружина померла, він одружився вдруге, дружина номер два теж померла, а сам брат помер пізніше, гадаю, старезний і самотній. Були ще дві кузини Кітінг, які не дожили до тридцяти. Ось і все, на цьому обірвався рід Кітінгів, принаймні ця його гілка, адже це досить поширене прізвище.

Жодного свідчення про смерть Джоселін. Принаймні я нічого такого не знайшла.

Але книжки були пожертвувані від її імені приблизно тридцять років тому. Єлена дозволила мені покопирсатися в бібліотечних файлах, коли її керівник пішов на обід. У ті часи записи ще не були цифрові, тож зараз їх сканували по черзі, і це були рукописні копії поганої якості — половину взагалі неможливо було прочитати.

Я все ж таки знайшла дещо про фонд, інструкції стосовно пожертв. Проте як цій леді поталанило залишити свою бібліотеку кільком різним університетам у різних країнах, якщо деякі з них ще навіть не існували, коли її не стало? Ну, тобто серйозно, навіть якщо вона дожила до ста років, наш навчальний заклад був заснований (віднімаю в стовпчик, бе-е-е) десь сорок чи п’ятдесят років по тому?

Єлена допомогла мені знайти ще кілька пожертвуваних книжок, і деякі з них занадто сучасні, щоб належати леді в тисяча вісімсот якомусь там році. У деяких навіть ідеться про епоху джазу[64]. Певно, це була не «її бібліотека», а «бібліотека, названа на її честь»? А може, просто фонд отримав свою назву з далекого минулого. Я не змогла ніде знайти інформацію про «Фонд Кітінг», наче його взагалі не існує. На одній з книжок знову була зображена бджола. Бджола, ключ і меч намальовані вицвілим чорнилом на задній частині палітурки під наліпкою з баркодом.

Усе це так дивно. До того ж дивно не в хорошому розумінні. Обожнюю, коли щось дивне в хорошому розумінні.

Я закрила свій акаунт на сайті Twitch, тому що хтось спамив мені в приват бджолиними смайликами.

На телефон з невідомого номера надійшло повідомлення: «Припиніть пхати всюди носа, міс Гоукінс». Я не відповіла.

Усі мої повідомлення З. або від нього зникли.

Син віщунки сидить на стільці посеред ключів у центрі залитого сяйвом зірок лісу й розмовляє з жінкою зі снігу та криги.

Спершу він не знає, що сказати.

Він не вважає себе оповідачем. І ніколи не вважав.

Закарі думає про всі легенди, на яких він виріс, міфи, казки та мультики.

Пригадує «Солодкі муки», їх тест для хранителів — розповісти історію посеред ключів — і те, що можна було розповідати будь-яку історію, крім своєї, однак у нього немає жодної.

Він нічого не репетирував. Нічого не приготував. Утім, прохання його ніяк не обмежує.

«Розкажи мені історію».

Прохання без жодних уточнень чи вимог.

Тож Закарі береться говорити, спершу затинаючись, а потім поступово заспокоюється, наче розмовляє зі старим другом у тьмяно освітленому барі за майстерно приготованими коктейлями, а не сидячи в засипаному снігом казковому лісі та звертаючись до мовчазної статуї.

Він розпочинає свою розповідь з одинадцятирічного хлопчика, який знайшов у провулку намальовані двері. Описує їх з найменшими подробицями, аж до намальованої замкової шпарини. Розповідає, як хлопчик не відчинив їх. Як потім шкодував про це і як у непевні моменти протягом наступних років двері переслідували його й переслідують досі.

Закарі розповідає, як переїжджав з одного місця на друге, а потім ще на одне, однак ніде не почувався своїм; як йому майже завжди хотілося опинитися деінде, а понад усе — у вигаданих місцях.

Хлопець розповідає, як переймався, що ніщо із цього не має значення. Що все пусте. Що те, ким він є, чи вважає, наче є, — лише сукупність відсилок до мистецтва інших людей. Він так зосереджується на історії, її значенні та структурі, що мріє, щоб його світ теж набув такої самої привабливої чіткості, але цього ніколи не було, і Закарі непокоїться, що не буде.

Хлопець розповідає їй про те, у чому ніколи нікому не звірявся.

Про чоловіка, який так повільно й довго розбивав йому серце, що Закарі ніяк не міг збагнути, що то насправді — біль чи кохання. Минуло вже багато часу, та коли він намагається розібратися, як почувається зараз, відчуває лише порожнечу.