Беззоряне море

— Вас вітер розбудив? — цікавиться власник готелю, підводячись зі стільця перед каміном з розгорнутою книжкою в руці. — Я можу дати вам дещо снодійне, якщо хочете.

— Ні, дякую, — відмовляється Доріан, розглядаючи чоловіка, висмикнутого з його уяви, у залі, де він тисячі разів мріяв побувати. Якби він міг начаклувати місце, у якому забував би, звідки прийшов чи куди прямує, це було б воно.

— Я мушу йти, — каже він господареві.

Доріан підходить до дверей готелю й відчиняє їх. Він очікує, що побачить сніг і ліс, але натомість дивиться на тьмяну печеру без жодного снігу. Десь удалині бовваніє щось схоже на гору, можливо, замок. Він дуже-дуже далеко звідси.

— Зачиніть, — каже позаду нього власник готелю. — Будь ласка.

Доріан вагається, але таки зачиняє двері.

— Готель може відправити вас лише туди, де вам слід бути, — пояснює господар. — Але там, — каже він і тицяє пальцем на двері, — така глибина, де лише сови наважуються літати, чекаючи на свого короля. Вам не можна йти туди без підготовки.

Він повертається до вогню, і Доріан прямує за ним.

— Що мені знадобиться? — цікавиться він.

Перш ніж чоловік встигає відповісти, двері навстіж розчахуються. Першим уривається вітер, несучи із собою хмару снігу, а потім з’являється мандрівниця в довгій мантії з каптуром кольору нічного неба, вишитій срібними сузір’ями. Навіть після того, як жінка знімає каптур, сніжинки продовжують мерехтіти в її темному волоссі та зблискувати на шкірі.

Двері за нею з гуркотом зачиняються.

Місяцівна відразу йде до Доріана, витягаючи на ходу загорнутий у темно-синій шовк її мантії довгий пакунок.

— Це ваше, — каже вона, віддаючи його чоловікові без зайвих прелюдій. — Ви готові? Часу обмаль.

Доріан знає, що лежить у пакунку ще до того, як розгорнув шовк, — вага в руці здається знайомою, нехай сам предмет він тримав лише один раз та й той уві сні.

(Якби меч міг зітхнути з полегшенням, коли його дістали з піхов, він би неодмінно так учинив, адже стільки разів губився і знаходився, а тепер знає, що цей раз останній.)

— Ми не можемо відправити його туди, — каже своїй дружині власник готелю. — Це… — Він не може змусити себе промовити вголос, що це таке, і небезпека в невимовлених словах здається страшнішою за все, що Доріан може уявити.

— Він хоче туди піти, — наполягає Місяцівна.

— Там я знайду Закарі, чи не так? — запитує Доріан. Місяцівна киває. — Отже, саме туди я і піду.

(Западає тиша, наповнена лише вітром і потріскуванням вогню, а ще здається, що дзижчить історія — у передчутті продовження вона аж муркоче, наче кіт.)

— Я принесу його валізу, — каже господар, залишаючи гостя наодинці з дружиною.

— Цей готель прив’язує до себе, — каже Місяцівна. — Він залишається таким самим незалежно від того, як змінюються припливи. Вийшовши звідси, ви знову звільнитесь і не віритимете нікому з тих, кого зустрінете. У темряві ховаються різні речі, колись вони були божествами, смертними чи історіями, але тепер стали чимось іншим. Вони підлаштовуються під вас, щоб завести на манівці.

— Під мене?

— Щоб налякати, збити з пантелику або спокусити. Вони скористаються вашими думками, щоб ошукати вас. Ми тут живемо на краєчку того, що ви могли б назвати історією або міфом. Можливо, зорієнтуватися буде непросто. Міцно тримайтеся за те, у що вірите.

— А що, як я не знаю, у що вірю? — перепитує Доріан.

Місяцівна дивиться на нього чорними як ніч очима, і на мить здається, наче вона запропонує йому щось — засторогу чи побажання, але натомість бере чоловікову руку в долоні й підносить її до уст, а потім відпускає його. Цей жест простий і глибокий, і Доріан знаходить у ньому відповідь на своє запитання.

Господар повертається з його валізою. Тепер вона важча, чоловік відчуває всередині вагу скриньки із серцем. Йому, напевно, слід повернути серце Долі, але він вирішує завершити історію.

Доріан відчиняє двері готелю й бачить той самий темний краєвид, що й раніше. Тепер тінь удалині більше скидається на замок, ніж на гору. Можливо, в одному з вікон навіть мерехтить світло, але з такої відстані важко сказати напевно.

— Нехай боги благословлять і вбережуть вас, — озивається власник готелю й ледь відчутним поцілунком торкається Доріанових вуст.

Озброївшись мечем і серцем, Доріан виходить у незнаний світ, і готель залишається в нього за спиною.

Вітер скавчить услід, коли він виходить, наляканий майбутнім, та смертний не може розуміти бажання вітру, хай як голосно той плаче, тож його останні застороги залишаються непоміченими.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Мені здається, наче я вже чула про Короля Сов, але не можу пригадати, де саме.