Беззоряне море

Не відводить очей, аж доки кіт не зникає, тобто не так уже й довго, а потім рушає в бік пасма гір. Піднявшись досить високо, щоб побачити, що причаїлося за ними, хлопець розуміє, де опинився.

Закарі Езра Роулінз стоїть на березі Беззоряного моря.

Море сяє, наче полум’я свічки в бурштиновому ліхтарі. Над водною гладдю назавжди застигло надвечірнє сонце.

Закарі глибоко вдихає, чекаючи солоної морської гостроти, але повітря густе й солодке.

Він підходить до крайки води, дивиться, як хвилі, набігаючи й відступаючи, облизують каміння. Прислухається до їх звуку — тихого заколисувального бурмотіння.

Закарі знімає черевики. Кладе їх так, щоб до них не дісталися хвилі, заходить у грайливий прибій і радісно сміється, відчувши пальцями море.

Він нахиляється та гладить рукою поверхню медового моря. Підносить палець до вуст і боязко облизує. Замість солі на нього чекає солодкість. Та навіть попри чудовий смак хлопець не певен, що хотів би скупатися.

Закарі вважав би це чимось неймовірним, але вже давно схильний вірити в неймовірне.

«Що відбувається?» — думає він, та запитання майже миттєво вилітає з голови. Це не має значення. Принаймні не тепер. Не на такій глибині, де час надзвичайно крихкий.

Адже просто зараз перед ним лежить цілий його світ. Беззоряний і священний.

Перед ним розкинулося до небокраю Беззоряне море. На іншому березі мріє примарне місто — порожнє й темне.

На землі, під його ногами, там, де до них торкається море, щось лежить. Закарі піднімає невідомий предмет.

Розбита пляшка від шампанського. Судячи з того, який у неї вигляд, вона пролежала тут не один рік. Наліпка стерлася. Розбите скло стирчить гострими вістрями, з яких скрапує мед.

Закарі зазирає до темної печери. Те, що нависло над ним, дуже схоже на замок.

Окрім того, хлопець бачить шари та рівні, що спіралями тягнуться вгору. Тут тіні темніші, ніж деінде. Проміжки між ними, які вигинаються й розростаються, поцятковані вогниками, але то не зірки.

Закарі на мить дивується тому, як далеко зайшов. Він крутить у руках розбиту пляшку та пригадує сходи й танцювальну залу, що десь дуже далеко вгорі.

Чує кроки, хтось наближається, і думає, що доречно було б, діставшись Беззоряного моря, знову зустрітися з Долею. Теперішня мить — уже не «поки що», це просто теперішня мить.

— Привіт, Максе, — вітається Закарі. — Я знайшов тебе…

Він обертається назустріч якомусь дивному рвучкому рухові. На мить його погляд затуманюється, а коли знову стає чіткішим, перед хлопцем виникає… Ні, не Мірабель.

Це Доріан.

Закарі намагається вимовити його ім’я, але не може, а чоловік здивовано дивиться на нього, вигнувши брови. Закарі не може вдихнути, це вперше він зустрів когось, від кого буквально перехоплює дух, напевно, справді закохався, але стривайте — він таки не може дихати. Відчуває, як паморочиться в голові. Сяйво моря згасає. Розбита пляшка від шампанського вислизає з його пальців і розлітається на друзки.

Закарі Езра Роулінз опускає очі на свої груди, куди аж до руків’я занурився Доріановий меч, і, тільки-но починає розуміти, що саме сталося, усе навколо поринає в темряву.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Я сиділа в «Грифоні» в кабінці позаду, де мене ніхто не бачив, пила й читала, коли літня леді в білій шубі всілася навпроти мене, ніби я на неї чекала. У неї було одне око блакитне, друге каре, а в руці вона тримала кришталево-прозоре мартіні з двома (однаковими) оливками. Cклянка досі була вкрита інієм, певно, жінка щойно взяла її на барі.

— Вас складно відстежити, міс Гоукінс, — сказала вона з удавано приємною усмішкою, яка здавалася майже справжньою.

— Та ні, — заперечила я, — це місто не таке велике. Тут якихось два бари, куди я ходжу. І мій розклад занять у вас, мабуть, теж є, хіба ні? Шпигунські пристрої зайві.

Посмішка сповзла з її обличчя. Безсумнівно, це одна з них, але цього разу я заслужила на важку артилерію, і ця жінка була доказом. Цього разу йшлося не про погано замаскованого шпигуна з протилежного боку зали.

Незнайомка нічого не відповіла, тож я поцікавилася:

— Це з кого? — кивнула я на її велетенську білу шубу.

Вона анітрохи не переймалася тим, що надто впадає в око, і мені це подобалося.

— Це штучне хутро, — озвалася жінка, а мене це засмутило. — Як вам книжка? — Вона постукала пальцем по моєму примірнику «Офігенного письменника»[66].

— Це програмна річ, — сказала я і не збрехала.

Її балакучість збила мене з пантелику, я навіть уявити не могла, що колись розмовлятиму з кимось із цих людей.

— Сумуєте за ним? — спитала вона, поглянувши на мій коктейль «Сайдкар». Я замовила його, бо не змогла вигадати нічого іншого, просто хотіла посидіти десь за межами своєї квартири. Забула сказати, щоб не додавали цукру, тож вінця склянки стали від нього липкі.

— А ви знаєте, де він? — своєю чергою поцікавилась я.