Беззоряне море

Жінка нічого не відповіла, але в її очах — у карому, бо мені здалося, що блакитне затуманене катарактою, — з’явився дивний вираз. Не знаю, на що він був схожий, та знаю, що мало б прозвучати: «Ага, ви ТАКИ знаєте, де він», але цього не сталося. Незнайомка глипнула на мене, відпила ковток мартіні та, поставивши келих на місце, сказала:

— Ви, мабуть, сумуєте через свій розрив.

Я нікому не казала, що ми з Лексі порвали. Л. страшенно сердилася на мене, коли я стала докопуватися до суті того, що сталося із З., і говорила, що він, напевно, просто здимів, а я ж гніваюся, що він не попередив. Я звинуватила її в тому, що вона ставиться до цієї історії з бджолою, ключем і мечем як до одного зі своїх театральних сміттєвих полювань, а тоді вона назвала мене «змарнованим часом», що прозвучало занадто грубо, тож я не впевнена, що сумую. Я нормально до цього ставлюся. Не думаю навіть, що мені хочеться нині бути в стосунках з кимось. Усе змінюється.

А тепер усе змінюється надзвичайно швидко, позаяк ще минулого тижня все було інакше. Утім, снігопади не вщухають. Принаймні це не змінилося.

— Не дуже сумую, — відповіла я.

— Але у вас більше немає варіантів, — озвалася леді. — Не дуже багатий вибір.

Мене це роздратувало, адже ця жінка мала рацію, але казати їй цього я не маю наміру. У мене був записник і мої проєкти, і я сиділа там наодинці з коктейлем, бо не хотіла пити з кимось іншим. У мене немає інших людей. Вона сказала це, буцімто натякаючи, наче їй відомо, що моя родина не аж так добре до мене ставиться.

Я нічого не відповіла.

— Ви сама собі господиня. Невже вам не хочеться мати десь своє місце?

— Моє місце тут, — відрубала я.

Не розуміла, до чого вона веде.

— І як довго це триватиме? — запитала незнайомка. — Ви пристали на дворічну навчальну програму, адже не знали, що вас ще може зацікавити, але потім вам доведеться покинути це місце. Невже вам не хочеться бути частиною чогось більшого?

— Я не релігійна людина, — заперечила я.

— Ідеться не про релігійну організацію, — пояснила вона.

— А про що?

— Боюсь, я не можу вам повідомити, про що саме. Доти, доки ви не погодитеся приєднатися до нас.

— Це якийсь культ чи щось таке?

— Чи щось таке.

— Мені потрібно більше інформації, — відповіла я їй і сьорбнула свій «Сайдкар», бо це було бодай якесь заняття, однак від нього пальці стали липкими. Цукор на вінцях келиха — якась дурня. — А може, це одна із ситуацій, що може означати «ви вже й так забагато знаєте»?

— Так і є, але я цим не надто переймаюся. Якщо ви розповісте комусь те, що вам відомо, чи принаймні гадаєте, що відомо, вам однаково ніхто не повірить.

— Тому що це звучить занадто неправдоподібно?

— Тому що ви жінка, — пояснила вона. — Через це вас простіше вважати божевільною. Істеричкою. Якби ви були чоловіком, можливо, це мало б якесь значення.

Я нічого не відповіла їй на це. Чекала додаткової інформації. Леді навпроти довго та пильно вдивлялася в мене. Достоту не від природи було блакитним її око.

— Ви подобаєтеся мені, міс Гоукінс, — нарешті мовила вона. — Ви наполеглива, і я захоплююся такою завзятістю, з якою люди беруться до діла, але тоді, коли її застосовують у потрібному напрямку. А ви наразі стоїте на хибному шляху, але, гадаю, я зможу спрямувати в потрібне русло. Ви розумна, рішуча, пристрасна й маєте всі ті якості, яких я шукаю. А ще ви оповідачка.

— А хіба це стосується усього іншого?

— Це означає, що ви споріднені з галуззю, яка нас цікавить.

— Літературна благочинність, так? Не думала, що ця справа має так багато спільного з таємними товариствами.

— Благочинна організація — лише фасад, і вам це добре відомо, — не розгубилася жінка. — Ви вірите в магію, міс Гоукінс?

— У магію на кшталт Артура К. Кларка, коли досить успішну технологію неможливо відрізнити від магії? Чи справжню магічну магію?

— Ви вірите в містичне, фантастичне, у неймовірне або невірогідне? Чи вірите ви, що речі, які інші вважають фантазіями й вигадками, існують насправді? Чи вірите ви в казки?

Мені здалося, наче шлунок сповз у п’яти, адже я завжди по суті була дитиною, яка вірить у казки, і не знала, як із цим жити, позаяк більше не була дитиною, а була двадцятирічною дівчиною, яка сидить у коктейль-барі, якій завжди здавалося, що вона ще не досить доросла для таких напоїв, тому я відповіла:

— Не знаю.

— Вірите, — запевнила леді, знову сьорбнувши мартіні. — Просто не знаєте, як у цьому зізнатися.

Я, мабуть, скривилась, але не пам’ятаю, чи це справді було так. Запитала, чого вона хоче від мене.

— Я хочу, щоб ви пішли звідси зі мною й більше ніколи сюди не поверталися. Ви залишите в минулому своє ім’я і своє життя. Допомагатимете мені захищати місце, в існування якого більшість людей не вірить. У вас буде мета. А одного дня я візьму вас із собою до того місця.

— Перепрошую, я не з тих крихіток, які чекають «одного дня».

— Хіба це не правда? Адже ховаєтесь у своїх академічних храмах, уникаючи контакту зі справжнім світом.