Беззоряне море

— Мені слід іти нагору, — каже Елінор, повертаючи «Солодкі муки» Доріану. — Забула розповісти вам, що над прірвою хтось є. Я побачила його в підзорну трубу. Він просто сидить там і читає. Зупинимося, щоб забрати його, коли море підніметься до потрібного рівня. Не знаю, як інакше він зможе дістатися звідти, адже в нього лише одна рука. Якщо хвилі посиляться, ухопіться за щось.

Доріан думає, що йому слід кинутися у хвилі й дозволити Беззоряному морю віднести себе геть, але підозрює, що Елінор знову врятує його, якщо він це скоїть.

Жінка трохи незграбно поплескує гостя по плечу й повертається на палубу, залишаючи його наодинці із Закарі.

Доріан відкидає волосся з хлопцевого чола. Він не здається мертвим. Доріан не знає, чи допомогло б це йому. Він тихенько сидить, прислухаючись до гуркоту хвиль за бортом корабля, завивання вітру й ляскання крил навколо печери. Його серце гупає так гучно, наче його супроводжує відлуння, адже так і є, і аж тоді чоловік розуміє, що саме створює це відлуння.

Він витягає з наплічника скриньку й тримає її в руках.

«Яка різниця, — запитує Доріан себе, — між серцем Долі та серцем, яке належить Долі».

Серцем, яке Доля зберігає, аж поки воно не знадобиться комусь.

Доріан переводить погляд з тіла Закарі на скриньку.

Думає про те, у що вірить.

Коли Доріан відчиняє скриньку, серце всередині стає битися швидше, оскільки його час нарешті настав.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Хтось залишив на моїй машині записку.

Вона припаркована на майданчику торговельного центру в околицях Торонто, і хтось залишив на ній записку. У світі буквально менше десятьох людей знає, що я тепер у цій країні, я весь час перевіряла, чи не встановили мені маячки, тож повинна бути непомітною, ніхто не зможе мене відшукати. Я не планувала зупинятися в цьому торговельному центрі й навіть не знаю, що це за місто. Починається на «Місі…».

Записка закликає мене: «Прийди та побач», а нижче вказана адреса.

Слова написані на клаптику поштового паперу з витисненим угорі «Вітання від “Фонду Кітінг”».

На звороті маленький малюночок сови в короні.

Я вбила адресу в GPS-навігатор. Недалеко.

Дідько!

За цією адресою розташований закинутий будинок. Можливо, раніше тут була школа або бібліотека. Розбиті вікна цементують враження, що ця будівля покинута. Жодних табличок. Вхідні двері забиті дошками, але написів про продаж, заборону заходити чи попередження про собак немає.

Немає навіть таблички, яка розповіла б, що тут було, лише номер над дверима, тож я знаю, що опинилась у потрібному місці.

Я припаркувалася і двадцять хвилин вирішувала, іти всередину чи ні. Уся територія навколо заросла бур’янами, наче тут роками не бувало людей. Повз мене навіть ніхто не проїхав. На стінах є кілька графіті, але небагато. Здебільшого ініціали й абстрактні закарлючки. Можливо, канадські графіті пристойніші за наші. Якщо я збираюся зайти всередину, краще братися до справи, поки не надто стемніло. Мені, напевно, слід було прихопити ліхтарик. Будинок, здається, моторошно вибалушився на мене, що полюбляють усі старі будівлі. У цьому місці колись було багато людей, а тепер не залишилося нікого, тож воно здається особливо порожнім.

Я вже всередині, і тут достоту колись давно була бібліотека. Є порожні полиці й каталоги з картками. Книжок немає, а лише поодинокі рахунки, клаптики пакувального паперу, кілька заблукалих карток, тих старомодних, на яких слід було писати своє ім’я.

І повсюди, по всіх усюдах ці картини.

Графіті й написані олією картини епохи Відродження з фресками немовляти. Місцями щось незрозуміле й абстрактне, а десь гіперреалізм.

Уздовж сходів рояться бджоли, вишні стоять у завірюсі з білого цвіту, а на стелях нафарбовані нічні небеса, помережані зірками й Місяцем у різних фазах.

Є фрески, що скидаються на міста, а є ще такі, які нагадують бібліотеку всередині бібліотеки, а в одній кімнаті намальований замок з людьми. Портрети в повний зріст такі реалістичні, що я спершу подумала, наче це справжні люди, і мало не привіталася.

Людина на портреті — З., а на другому портреті — чоловік з бару (я знала, що він важливий, я знала це).

А ще на картині є я.

Я на клятій стіні.

На стіні я в помаранчевому пальті, у яке зараз убрана, і тримаю в руках цей щоденник.

Що тут у біса коїться?

На цій великій стіні намальована велетенська сова. Не сипуха, можливо, неоарктична сова? Я не розуміюся на совах. Вона велетенська, майже на всю стіну, широко розкинула крила. Птах тримає в кігтях ключі на стрічках, а на голові має корону.

Під совою є двері.

Трохи нижче, у центрі, у рядочок вишикувалися корона, серце й пір’їна.

Двері — частина картини. Це справжні двері.

Вони намальовані посередині стіни, але з іншого боку дверей немає, я перевіряла. З іншого боку стіна суцільна.

Двері зачинені, але в них є замкова шпарина, а в мене (гей-гей!) є ключ.

Можливо, Час настав.

Я сиджу перед дверима. З-під них ллється слабеньке світло.

Сонце сідає, але світло під дверима не змінюється. Не знаю, як діяти далі.