Беззоряне море

Вона теж просто «знає» деякі речі. Гадаю, ця жінка мене трохи зламала. Або під її впливом у моїх психологічних латах з’явилася нова тріщинка. Саме так усередину потрапляє світло й усіляке таке.

У якусь мить я запитала, чи вірить вона в магію, і мадам Лав Роулінз сказала мені: «Світ — це і є магія».

Певно, це правда. Не знаю.

Коли я йшла, вона запхала мені в кишеню карту таро. Помітила я її значно пізніше. Карта «Місяць». Довелося пошукати інформацію. Я нічого не знаю про карти таро. Це нагадало мені, що З. теж мав колоду, якось раз навіть поворожив мені, наполягаючи, що не надто майстерний у цих справах, однак усе сказане ним було дуже влучне.

Я знайшла інформацію про те, що карта «Місяць» каже про ілюзії, пошуки свого шляху в невідомих таємних світах і творче божевілля.

Мадам Лав Роулінз, як на мене, знає, що де діється.

Я причепила карту на приладову панель, щоб бачити її дорогою. Мені здається, наче щось насувається, але що саме, я не знаю.

Намагаюся відпустити все це, але щось далі чіпляється за мене. Ні, щось надалі живе в моїх думках. Веде мене до чогось нового й чогось наступного.

Якби цього не сталося, я б не почала писати гру, не мала б цієї роботи, не прямувала б просто зараз до Канади. Здається, наче я іду за ниткою, що залишив мені З., уздовж лабіринту, але його самого в лабіринті, можливо, навіть немає. Мабуть, моє справжнє завдання — не знайти його, а дізнатися, куди веде нитка.

Як дивно було залишати цей шарф. Він так давно лежав у мене. Сподіваюся, одного дня він його надіне.

Сподіваюся, у нього буде для мене справді чудова історія, яку він розповідатиме за вечерею у його мами вдома, і поруч із ним буде його чоловік, а я буду з кимось чи сама, однак не перейматимуся через це. Сподіваюся, ми не лягатимемо так пізно, що вже ставатиме рано, і сподіваюся, що його історії та вино будуть невичерпні, невичерпні, невичерпні. Колись.

Післямова. Щось нове і щось наступне

Одного разу, не так уже й давно…

Починається приплив, і Беззоряним морем ковзає корабель.

Під палубою чоловік, якого тепер звуть Доріан, чатує біля тіла Закарі Езри Роулінза, а капітанша корабля, яку не звуть і ніколи не зватимуть Елінор, керує кораблем у бурхливих водах.

Нагорі починається сум’яття, вітер завиває, а човен крутиться, завалюючись то на один бік, то на другий. Полум’я свічок тріпочеться й розгорається ще дужче.

— Що відбувається? — запитує Доріан, коли Елінор повертається до каюти.

— На вітрила повсідалися сови, — пояснює жінка. Одна з пташок перелетіла за нею — маленька сова шугнула приміщенням і влаштувалася на балці. — Вони заважають мені кермувати. Не можна звинувачувати їх: вони просто хочуть залишитися над водою, а море он як збурюється. Усе гаразд, мені однаково тепер знадобляться нові мапи.

Вона киває в бік столу, де поклали тіло Закарі. Кров просочила папір і золоті стрічки, заливаючи відомі шляхи й незвідані території з драконами, які тепер опинилися на морському дні.

Доріан збирається перепросити, але Елінор зупиняє його, і вони просто стоять, ділячись одне з одним тишею.

— Як високо воно підніметься? — запитує Доріан, щоб порушити мовчання, хай навіть відповідь його не цікавить. Нехай підіймається, аж поки не вихопиться на поверхню землі.

— Тут є чимало печер, якими можна плавати, — запевняє Елінор, і її впевненість неабияк дивує його. — Я знаю маршрути, що не залежать від його рівня. Чи можу я вам щось запропонувати?

— Ні, дякую, — відмовляється Доріан.

— Це ваша людина, чи не так? — запитує жінка, дивлячись на Закарі.

Доріан киває.

— Я знала раніше декого, хто носив таке саме пальто. Що читаєте? — Елінор показує на книжку в його руках, яку Доріан радше стискає як талісман, а не читає.

Він простягає їй «Солодкі муки».

Жінка супиться, дивлячись на книжку, а потім на її обличчі спалахує радість від зустрічі з давно втраченим другом.

— Де ви її знайшли? — цікавиться вона.

— Це Закарі знайшов, — пояснює Доріан, — у бібліотеці. На поверхні. Гадаю, вона належить вам.

Від її виразу обличчя він ледве стримує усмішку.

— Ця книжка ніколи не була моєю, — зізнається Елінор. — Моїми були самі лиш історії з неї. Я вкрала книжку з Архіву. Навіть не думала, що знову її побачу.

— Вам слід узяти її собі.

— Ні, ми повинні ділитися нею далі. Завжди є місце для нових книжок.

Лише тоді Доріан помічає безліч книжок, якими по вінця напхана кабіна — вони містяться між балками, стоять на підвіконнях, висяться стосами на стільцях і підпирають ніжки столу.

Корабель нахиляється, страшенно розлючена хвиля встигає вдарити в кабіну, перш ніж він вирівнюється. Олівець скочується зі столу і зникає під кріслом.

Персидський кіт, що дрімав у кріслі, похмуро сповзає з нього та йде розслідувати справу про зникнення олівця, наче вже давно собі це запланував.