Беззоряне море

Повернувшись із какао до свого барлогу, Закарі вмощується в крісло-мішок, що йому минулого року дісталося в спадок від одного випускника. Насправді воно ядучо-зеленого кольору, але Закарі накрив його гобеленом, бо той надто важкий, щоб висіти на стіні, і тепер він камуфлює крісло відтінками коричневого, сірого й фіолетового. Хлопець направляє нагрівач собі на ноги, розгортає «Солодкі муки» на тій сторінці, де його викинула на берег ненадійна бібліотечна лампочка, і береться до читання.

За кілька сторінок історія змінює напрямок, і Закарі не певен, роман це чи збірка оповідань, а може, історія в історії. Він розмірковує, чи повернеться сюжет, вигнувшись дугою, до попередньої частини.

Але потім той знову змінює напрямок.

Руки Закарі Езри Роулінза затремтіли.

Адже, якщо перша частина книжки — це якийсь романтичний уривок про пірата, а в другій згадується церемонія посвяти аколітів у дивній підземній бібліотеці, то третя частина — це щось геть інше.

Третя частина розповідає про нього.

«Хлопчик — син ворожки».

«Просто збіг», — думає він собі, але деталі стають занадто досконалими, щоб бути вигадкою. Шавлія може просочити шнурки багатьох синів ворожок, але Закарі сумнівається, що вони теж зрізають шлях навпростець через провулки, повертаючись додому зі школи.

Діставшись частини з дверима, хлопець опускає книжку.

Він відчуває, що йому паморочиться в голові. Підводиться, боїться, що може знепритомніти, вирішує відчинити вікно й натомість перевертає горнятко з какао, про яке забув.

Закарі механічно йде коридором до кухоньки, щоб узяти паперові рушники. Витирає какао, повертається на кухню, щоб викинути мокрий папір. Миє горнятко в умивальнику. На ньому є щербинка, і Закарі не певен, чи була вона там раніше. З віддалених і порожніх сходів луною долітає чийсь сміх.

Хлопець повертається до кімнати і знову зустрічається віч-на-віч із книжкою, пильно дивлячись, як вона безтурботно лежить у кріслі-мішку.

Він замикає двері, хоча робить це нечасто.

Бере книжку й вивчає її ретельніше, ніж раніше. Горішній кутик обкладинки загнувся, тканина стала обтріпуватися. Корінець помережаний крихітним золотим ластовинням.

Закарі глибоко вдихає і знову розгортає книжку. Повертається до сторінки, де зупинився, і змушує себе читати слова, котрі відтворюють перед ним події саме так, як він на те очікує.

Його пам’ять наповнюється деталями, залишеними на сторінці: стіна була побілена лише до половини, а вище цегла знову набувала червоного кольору, з другого боку провулка стояли смітники, вага напханого книжками наплічника тиснула на плечі.

Він згадував той день тисячу разів, але сьогодні все було інакше. Цього разу його пам’ять ведуть за собою слова на сторінці, тож спогади чіткі та яскраві. Наче все відбулося щойно, а не понад десять років тому.

Закарі досконало може уявити собі двері. Бездоганність картини. Ефект тромплею[8], назву якого він тоді не зміг пригадати. Бджолу з витонченими золотими смужками. Меч, націлений угору на ключ.

Утім, читаючи далі, Закарі відкриває для себе більше, ніж затрималося в його пам’яті.

Він думав, що не буває дивнішого відчуття, ніж випадково натрапити на книжку, яка розповідає про хтозна-колишню пригоду з твого життя, яку ти нікому не розповідав, ніколи не говорив про неї і не записував її, однак ось вона — у друкованій прозі. Але він помилявся.

Ще дивніше те, що розповідь підтверджує давній здогад: тієї миті в тому провулку, стоячи перед дверима, він отримав якийсь надзвичайний шанс і випустив його між пальцями.

«Хлопчик на початку історії аж ніяк не може знати, що історія розпочалася».

Закарі дочитує сторінку й перегортає її, сподіваючись, що історія триватиме, але вона уривається. Сюжет знову різко змінює напрямок у бік чогось на кшталт лялькового будиночка. Він гортає до останньої сторінки, шукаючи поглядом згадки про сина ворожки чи намальовані двері, але не знаходить.

Повертається й перечитує сторінки про хлопчика. Про нього самого. Про місце, якого він не знайшов за дверима, хай би яке було те Беззоряне море. Руки в нього більше не тремтять, але в голові паморочиться і стає гаряче; тепер він згадує, що так і не відчинив вікна, але не може відірватися від книжки. Закарі посуває окуляри ближче до перенісся, щоб краще сфокусувати зір.

Він не розуміє. Не лише того, як хтось зміг упіймати цю сцену в таких деталях, а й того, що вона опинилася в книжці, яка здається старшою за нього. Хлопець потирає між пальцями папір, відчуває, що він цупкий і грубий, пожовклий, майже коричневий навколо кутиків.

Чи міг хтось передбачити його з точністю аж до шнурків? Чи означає це, що все інше теж правда? Що десь у підземній бібліотеці живуть без’язикі аколіти? Йому здається нечесним бути єдиною справжньою людиною з-поміж вигаданих персонажів, але Закарі припускає, що пірат з дівчиною можуть бути справжніми. Проте ця ідея така недолуга, що він сміється із себе.

Хлопець замислюється, чи не втрачає глузду, але доходить висновку: якщо він про таке замислюється, то, мабуть, ще глузд за розум не завернув. Однак це його не надто заспокоює.