Бібліотека душ

Витвори з протилежного боку мосту перебралися до нас на порожнякових язиках, але якби я втрутився, то життя пані Сапсан знову опинилося б під загрозою. Оливку забрали з неба, грубо смикаючи за мотузку. Вартові заходилися зганяти нас у щільну групу, якою легко було б керувати. Потім Коул наказав, щоб привели мене, і один з вартових виволік мене з натовпу.

— Живим нам потрібен тільки він, — повідомив Коул своїм охоронцям. — Як доведеться стріляти, то тільки по колінах. А щодо решти… — він навів револьвер на людей, що збилися в купку, й вистрелив. Юрба сахнулася, пролунали крики. — Стріляйте куди схочете!

Він розвернувся, розвівши руки, наче якась приземкувата балерина. Я вже ладен був кинутися на нього, видряпати йому очі, хай там що буде далі, але в моєму полі зору виник револьвер із довгим дулом.

— Ні, — односкладово буркнув мій охоронець, широкоплечий витвір з блискучою лисою головою.

Коул випустив кулю в повітря й закричав, вимагаючи тиші. Усі голоси змовкли, крім схлипувань того, в кого він влучив.

— Не плачте! Я вам, люди, пропоную угоду, — звернувся він до натовпу. — Сьогодні історичний день. Ми з братом влаштуємо урочисту кульмінацію своїх новаторських зусиль, які тривали ціле наше життя. Ми коронуємо себе і станемо королями-близнюками царства дивних. А що то за коронація без свідків? Тому ми візьмемо вас із собою. Якщо будете добре поводитися, то побачите видовище, якого й за тисячу літ ніхто не бачив. Ми відчинимо й експропріюємо Бібліотеку душ!

— Дай мені одну обіцянку, інакше я вам не допомагатиму, — сказав я Коулу. Особливого хисту до перемовин я не мав, але він вважав, що я йому потрібен, а це вже було щось. — Коли отримаєш бажане, відпусти пані Сапсан.

— На жаль, так не піде, — похитав головою Коул, — але життя їй я збережу. Правити царством дивних, коли в ньому житиме моя сестра, набагато цікавіше. Коли я обріжу тобі крила, Альмо, то зроблю тебе своєю особистою рабинею. Як тобі таке?

Директриса поривалася відповісти, але слова заглушила м’ясиста ведмежа лапа.

Приклавши згорнуту ківшиком долоню до вуха, Коул розсміявся.

— Що кажеш? Не чую! — а потім розвернувся й рушив у бік вежі.

— Уперед! — загорлала сторожа, і ми всі, спотикаючись, побрели слідом за ним.

Розділ дев’ятий

Нас, мов худобу, гнали до вежі. Тих, хто відставав, витвори підганяли штурханами й били ногами. Без порожняка я сильно шкутильгав і майже не міг іти: давалися взнаки укуси на грудях, а дія знеболювального пилку вже потроху слабшала. Та все одно я змушував себе просуватися вперед, а подумки гарячково перебирав варіанти нашого порятунку. І кожен був нездійсненнішим за попередній. Без моїх порожняків усі наші особливі здібності майже нічого не важили порівняно з витворами та їхньою зброєю.

Так ми проминули руїни будівлі, в якій згинули мої порожняки: переступали через цеглу, забарвлену кров’ю папуг та витворів, промарширували подвір’ям зі стінами, зайшли у двері вежі й піднялися її гвинтовим коридором повз однакові чорні двері. Попереду нас парадним кроком ішов Коул, дуже скидаючись на схибленого ватажка банди. Він то високо підкидав ноги й розмахував руками, то розвертався обличчям до нас і сипав образами та прокльонами. Позаду нього брів величезний ведмідь, у чиїх обіймах їхав Бентам. Пані Сапсан звір перекинув собі через плече.

Дорогою вона просила братів схаменутися.

— Згадайте давні легенди про Абатон і те, який ганебний кінець спіткав кожного дивного, що наважився вкрасти душі з Бібліотеки! Її сила проклята!

— Альмо, я вже не дитина, мене вже не злякаєш старими імбринськими казочками, — зневажливо пирхнув Коул. — Припни язика. Якщо не хочеш його позбутися.

Невдовзі вона облишила спроби їх переконати й просто мовчки дивилася на нас з ведмежого плеча. Її обличчя випромінювало силу. «Не здумайте боятися, — наче телеграфувала нам вона. — І не таке переживали».

Але я боявся, що не всі з нас доживуть навіть до верхівки вежі. Раз у раз обертаючись, я намагався збагнути, в кого влучив з револьвера Коул. Побачив, що в гущавині людей Бронвін несе на руках чиєсь обм’якле тіло (здається, пані Шилодзьобку), і тут чиясь м’ясиста рука угріла мене по голові.

— Гляди вперед, бо в коліно встрелю, — прогарчав мій охоронець.

Врешті-решт ми прийшли до верхівки вежі та її останніх дверей. На вигнутій стіні коридору трохи далі відбивалося бліде денне світло — над нами була відкрита тераса (я подумки занотував це на майбутнє).

Коул став перед дверима, радісний, розсміяний.

— Перплексусе! — гукнув він. — Синьйоре Аномалус! Так, там, позаду. Оскільки цим відкриттям я частково завдячую твоїм експедиціям і невтомній праці — люблю віддавати належне! — то велику честь першим відчинити ці двері я передаю тобі.

— Облиш, нема часу розводити церемонії, — пробурчав Бентам. — Ми лишили твій табір без охорони…

— Та не нюняй ти, плаксію, — сказав йому Коул. — Це ж якась хвилька, не більше.