Бібліотека душ

Обличчя вартового посиніло й задиміло. Він закричав, упав на коліна, здригаючись усім тілом, і повалився вперед. Коли його голова вдарилася об землю, то розлетілася на друзки. Уламки замороженого черепа розсипалися в мене під ногами. Після цього він замовк і явно помер.

— Господи! — закричав Бентам.

Коул несхвально поцокав язиком — немовби в нього на очах хтось розлив келих коштовного вина.

— От холера, — задумливо промовив він. — Здається, це не так, як амброзію, приймають. — Він обвів залу поглядом. — А зараз має спробувати хтось інший…

— Мілорде, я дуже-дуже зайнятий! — закричав другий вартовий, цілячись в Емму та пані Сапсан.

— Так, Джоунс, я бачу, що в тебе руки зброю тримають. То, може, хтось із наших гостей спробує? — Він глянув на Емму. — Дівчино, зроби це для мене, і обіцяю взяти тебе на посаду придворного блазня.

— Провалися ти в пекло, — прогарчала Емма.

— Це можна влаштувати, — рикнув він у відповідь.

І тут на краю зали щось гучно зашипіло й засяяло яскравіше; усі розвернулися на звук. Рідина з розбитого глечика дісталася каналу попід стіною, і там, де вона змішалася з водою, відбувалася реакція. Вода пухирилася й згорталася, палаючи яскравіше, ніж дотепер.

Це дуже розвеселило Коула.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він і навшпиньки підбіг до води.

Стрімка течія рознесла яскраві пухирці по краях зали. Ми проводжали їх поглядом, аж поки вода не досягла мілкої обкладеної камінням водойми на дальньому кінці зали, а тоді й сама водойма запінилася, засвітилася, і з неї до стелі вистрелив стовп яскравого синього світла.

— Я знаю, що це! — тремким голосом мовив Бентам. — Це називається водойма духів. Старовинне знаряддя для викликання мертвих і розмов із ними.

Понад поверхнею водойми в стовпі світла зависла примарна біла пара, поволі набуваючи обрисів людини.

— Але якщо хтось живий зайде у водойму під час викликання…

— Він поглине дух, якого викликають, — закінчив за нього Коул. — Ось вам і відповідь! Ми її знайшли!

Дух непорушно застиг над водою. Був він убраний в просту туніку, під якою прозирала луската шкіра й спинний плавець, що стирчав іззаду. То була душа Йет-Фару, морської людини, яку вибрав охоронець. Здавалося, той стовп сяйва править йому за в’язницю, з якої він не може втекти.

— Ну? — Бентам жестом показав на водойму. — Ти йдеш?

— Чужі недоїдки мене не цікавлять, — презирливо скривився Коул. — Я хочу оцей. — І він показав на глечик, по якому я постукував на його вимогу раніше. Найбільший поміж них. — Вилий його у воду, хлопче. — Він націлив револьвер мені в голову. — Зараз же.

Я підкорився. Із великої западини я тягнув глека обома руками, потім нахилив шийкою до себе — обережно, щоб бризки не знищили мені обличчя.

Ясно-синя рідина потекла по стіні в канал. Вода оскаженіла — сичала, пухирилася й вистрілювала таким сліпучим світлом, що довелося замружитися. Коли рідина з урни попливла через усю залу до водойми, я метнув погляд на пані Сапсан та Емму. То був наш останній шанс зупинити Коула, і всього один охоронець залишився, але той не спускав очей та зброї з жінок, а Коул досі цілив зі свого револьвера акурат мені в голову. Ми досі були в їхній владі.

Рідина з великої урни досягла водойми, і поверхня спінилася та захвилювала, неначе з глибин от-от мало постати морське чудовисько. Сніп світла, що вистрелив догори, був ще яскравіший, і Йет-Фару випарувався безслідно.

Над водою вже збиралася інша хмара, значно більша за попередню. Обриси чоловіка, яких вона набувала, були гігантськими, вдвічі вищими за будь-кого з нас, із удвічі ширшими грудьми. Замість рук у нього були лапи з пазурами і здіймав він їх долонями догори, засвідчуючи свою величезну й жахливу владу.

Побачивши це створіння, Коул посміхнувся.

— Мій вихід, як-то кажуть. — Вільною рукою він сягнув до кишені плаща, витяг складений аркуш паперу й струснув його, розгортаючи. — Хочу лише сказати кілька слів перед тим, як офіційно змінити форму життя.

До нього покульгав Бентам.

— Брате, я думаю, краще нам не баритися…

— Неймовірно! — викрикнув Коул. — Невже ніхто не дозволить мені пережити хвилинку слави?

— Послухай! — просичав Бентам.

Ми прислухалися. Кілька секунд я нічого не чув, та потім здалеку долинув високий різкий звук. Я побачив, як напружилась Емма, як широко розплющилися її очі.

Коул сердито насупився.

— Це що… пес?

Так! Пес! Там, далеко, загублений у відлуннях, гавкав собака.

— У дивних був при собі пес, — сказав Бентам. — Якщо він вистежив нас за слідом, то навряд чи він прийшов сюди сам-один.

А це могло означати тільки одне: наші друзі подужали своїх вартових і з Едисоном на чолі прийшли нас рятувати. Так — наближалася клята кавалерія! Але до здобуття безмежної влади Коулу залишалися лічені секунди, і невідомо було, як далеко розноситься луна в цих печерах. Можливо, щоб дістатися сюди, нашим потрібно ще кілька хвилин, а на той час буде вже запізно.

— Ну що ж, — промовив Коул, — напевно, мої зауваги почекають більш слушної нагоди. — І на цих словах він заховав папірець назад у кишеню. Здавалося, він зовсім не поспішає, а це доводило Бентама до сказу.