Бібліотека душ

Друзів ми знайшли в сусідній печері: вони сиділи майже в повній темряві, єдиним промінчиком світла тут був ліхтарик у пащі в Едисона, який теж мав от-от згаснути. Коли Емма розпалила вогник і всі побачили, що ми розгонистим кроком підходимо до них, пошарпані, але живі, вони хором радісно закричали. Побачивши їх в Емминому світлі, я здригнувся. Вони самі мали жахливий вигляд, скривавлені та вкриті синцями після того, як їх пом’яв Коул. Декотрі накульгували, бо розтягнули зв’язку чи поламали ногу.

Вибухові звуки, що долинали з печери, де билися велетні, ненадовго вщухли, й Емма нарешті змогла мене обійняти.

— Я бачила, як він у тебе стріляв! Яким дивом ти вижив?

— Дивом шарфа з вовни дивної вівці, дивом Горацієвих снів! — я розцілував Емму й відсторонився, щоб пошукати в юрбі Горація. А коли знайшов, обійняв його так міцно, що його ноги в лакованих туфлях аж трохи піднялися над підлогою.

— Дуже надіюся, що настане день, коли я зможу тобі за нього віддячити, — я посмикав за шарф.

— Я такий радий, що він допоміг! — просяяв Горацій.

Руйнування відновилися, гуркіт стояв неймовірний. З коридору до нас викотилися уламки породи. Хай навіть Коул і Бентам не могли тепер дістатися до нас, та завалити весь цей лабіринт нам на голови вони ще цілком були здатні. З Бібліотеки треба було вибиратися, а потім — і з цього контуру.

Ми побігли, човгаючи й припадаючи на ноги, тим самим шляхом, яким сюди прийшли. Половина з нас жахливо шкутильгала, інші підтримували нас, як костури. Едисон вів нас уперед, керуючись своїм нюхом, назад через лабіринт, до виходу. Гуркіт битви Коула й Бентама, здавалося, переслідував нас — що більше ми віддалялися, то гучнішим він ставав, неначе вони досі росли. До яких розмірів вони могли збільшитися, якої сили набути? Можливо, душі з усіх глечиків, які вони побили, дощем опали у водойму й тепер підживлювали їх, роблячи з них ще більших монстрів.

Чи поховає Бібліотека душ їх під собою? Чи стане їхньою могилою, їхньою тюрмою? Чи вона трісне, мов яйце, і випустить два ці жахіття у світ?

Ми досягли виходу з печер і знову опинилися в оранжевому світлі дня. Гримотня позаду вже не вщухала ні на мить, землетрусом розкочувалася по всіх пагорбах.

— Нам не можна зупинятися! — закричала пані Сапсан. — Усі до виходу з контуру!

Ми вже пробігли половину шляху, коли землю під нами струсонуло так сильно, що ми всі попадали. Сам я ніколи не чув і не бачив виверження вулкану, але, напевно, й воно звучить не набагато страшніше, ніж той громовий гуркіт, що розлігся з низьких пагорбів за нашими спинами. Ми шоковано обернулися, й нашим очам відкрилася картина — стерте на порох каміння знялося в повітря понад акрами землі. І пролунали крики Коула та Бентама, їх ми чули чітко й виразно.

Вони вибралися з Бібліотеки. Пробилися крізь стелю підземних печер, невимовно товсті шари каменю, на денне світло.

— Більше ми зволікати не можемо! — вигукнула пані Сапсан. Зіп’явшись на ноги, вона розгорнула Бентамову цидулку. — Сестри, настав час закрити цей контур.

Тільки зараз я збагнув, що за папірець він нам дав і чому пані Сапсан його відпустила. Рецепт, як він його назвав. Одного разу вже подіяло…

На папірці було описано процедуру, за допомогою якої він ошукав Коула та його послідовників у далекому 1908 році. Процедуру, внаслідок якої контур, де вони перебували, завалився, замість перезапустити їхні внутрішні годинники, як вони сподівалися. Цього разу колапс буде продуманим. От тільки була одна проблема…

— А це не перетворить їх на порожняків? — запитала пані Королик.

— Порожняки — це не проблема, — запевнив я. — Але минулого разу закриття контуру спричинило вибух, який знищив половину Сибіру, хіба ні?

— Імбрини, яких мій брат примусив їм допомагати, були юні й недосвідчені, — пояснила пані Сапсан. — Ми впораємося ліпше.

— Дуже на це сподіваюся, — уточнила пані Королик.

Понад пагорбом, затьмарюючи собою обрій, вилізло, мов друге сонце, велетенське обличчя. То був Коул, величезний, як десять будинків.

— АЛЬМО-О-О-О-О! — страхітливим трубним голосом, що розлігся над пагорбами, проревів він.

— Пані, він хоче вас упіймати! — запищала Оливка. — Нам треба десь заховатися!

— За хвильку, люба.

Пані Сапсан наказала всім нам, дивним дітям (а також Шарону з його кузенами), відійти якнайдалі й зібрала навколо себе імбрин. Разом вони нагадували якесь містичне таємне товариство, яке зараз виконуватиме старовинний ритуал. Хоча я сподівався, що так воно й буде. Прочитавши папірець, пані Сапсан сказала:

— Якщо вірити написаному, щойно ми запустимо реакцію, в нас буде лише хвилина на те, щоб покинути контур.

— А цього часу нам вистачить? — засумнівалася пані Шилодзьобка.

— Повинно вистачити, — зловісно промовила пані Королик.

— Може, варто підійти ближче до виходу, а вже тоді запускати? — запропонувала пані Дзюб, яка тільки нещодавно прийшла до тями.

— На це нема часу, — відповіла пані Сапсан. — Ми маємо…