Бібліотека душ

— Я любила його, як сина, — відповіла пані Сапсан. — Так, як люблю тепер Джейкоба.

— Вони в нас трохи погостюють, — сказав я. — Можна?

Татові очі стали круглими, і він сахнувся.

— Це… ну… краще спитай у мами…

Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, затуляючи долонями очі.

— Мам? — покликав я.

— Ідіть геть, — відповіла вона. — Просто йдіть геть. Усі!

Пані Сапсан нахилилася до неї.

— Пані Портман, подивіться на мене, будь ласка.

Мама визирнула крізь розчепірені пальці.

— Насправді вас тут нема. Я забагато вина за вечерею випила, от і все.

— Запевняю вас, ми справжні, з плоті й крові. Може, зараз вам і важко в це повірити, але зрештою ми подружимося.

Мама відвернулася.

— Френку, пошукай іншу хвилю. Мені не подобається ця передача.

— Добре, люба, — мовив тато. — Синку, я думаю, краще буде, е-е… е-е… — а тоді він заплющив очі й підняв скло.

— А як ви думаєте, в них не поїде дах? — спитав я у пані Сапсан.

— Вони прийдуть до тями й звикнуть, — відповіла вона. — Просто деяким потрібно трохи більше часу, ніж іншим.

* * *

Усі разом ми пішли до мого будинку. Сходив ясний місяць, вітер ворушив пальми, у спекотній нічній темряві співали цикади. Бронвін штовхала заглухлу машину (досі з моїми батьками в салоні) слідом за нами. Я йшов, тримаючи за руку Емму, і від думок про все, що сталося, досі йшла обертом голова.

— Але одного я зрозуміти не можу, — сказав я. — Як ви сюди потрапили? І так швидко?

Я спробував уявити, як дівчинка з ротом на потилиці й хлопчик з роєм бджіл, що кружляють навколо його голови, проходять митний контроль в аеропорту. А Мілард: вони його потайки на літак провели? І де вони взагалі паспорти роздобули?

— Нам пощастило, — відказала Емма. — Одна з Бентамових кімнат вела в контур за сто миль звідси.

— Там якесь огидне болото, — додала пані Сапсан. — Крокодили й грязюки по коліно. Гадки не маю, що мій брат хотів там знайти. Зате звідти я змогла влаштувати нам вихід у теперішнє, а вже після цього залишалося зовсім трохи — сісти на два автобуси й пройти пішки три та половину милі. Уся ця подорож забрала в нас менше доби. Думаю, не варто й згадувати про те, що ми втомилися й нас мучить спрага.

Ми підійшли до парадного ґанку. Пані Сапсан вичікувально подивилася на мене.

— Точно! Здається, в холодильнику є напої…

Я навпомацки вставив у двері ключ і відімкнув їх.

— Гостинність, пане Портман, де ваша гостинність? — і пані Сапсан першою зайшла в будинок, здіймаючи за собою легенький вітерець. — Діти, залишаємо взуття надворі, ми вже не в Диявольському Акрі!

Я стояв і тримав відчиненими двері, поки всі, не знімаючи забрьоханого взуття, тупали всередину.

— Так, це нам чудово підійде! — почув я вердикт пані Сапсан. — Де тут кухня?

— А що мені робити з машиною? — спитала Бронвін, усе ще тримаючи «універсал» за задній бампер. — І, е-е… з нормальними?

— Можеш завезти їх у гараж? — попросив я. — І хвилину-дві за ними приглянути?

Бронвін подивилася спершу на Емму, потім перевела погляд на мене.

— Само собою.

Я знайшов пульт керування гаражними дверима й натиснув на кнопку. Бронвін закотила машину разом з моїми приголомшеними батьками всередину, і ми з Еммою лишилися самі на ґанку.

— А точно все нормально буде, якщо ми залишимося? — нерішуче спитала Емма.

— Я поки не знаю, що батьки скажуть, — сказав я. — Але, здається, пані Сапсан думає, що вони не заперечуватимуть.

— Я мала на увазі, чи для тебе нормально. Ми закінчили на такій ноті…

— Ти жартуєш чи що? Я такий щасливий, що ти тут, аж говорити не можу.

— Добре. Ти всміхаєшся, тому я тобі повірю.

Всміхаюся? Та я шкірився, як дурень.

Емма зробила крок назустріч. Я обійняв її, пригорнув до себе. Так ми й стояли; я міцно притулився щокою до її лоба.

— Я не хотіла тебе втрачати, — прошепотіла вона. — Але іншого способу не бачила. Здавалося, що краще миттєво розійтися, ніж втрачати тебе повільно.

— Не треба пояснювати. Я все розумію.

— Але тепер, може, й не доведеться. Бути просто друзями. Якщо не хочеш.

— А може, й навпаки — це вдала думка, — сказав я. — Якийсь час ними побути.

— О, — одразу ж розчаровано видихнула вона. — Ну так…

— Ні, я маю на увазі… — я ніжно відхилився й глянув на неї. — Тепер, коли в нас є час, можемо не поспішати. Я запрошу тебе в кіно… ходитимемо на прогулянки… ну, як усі нормальні люди роблять.

Емма стенула плечима.

— Я не дуже багато знаю про те, як роблять нормальні люди.

— Це не складно, — сказав я. — Ти навчила мене бути особливим. Може, тепер я зможу навчити тебе бути звичайною. Ну, рівно настільки, наскільки сам таким умію бути.

Вона ненадовго замовкла. А тоді розсміялася.

— Так, Джейкобе. Я думаю, це чудово. — Вона взяла мене за руку, нахилилася ближче, поцілувала в щоку. — Тепер ми маємо час.

Я стояв поряд з нею у вечірній тиші, дихав в унісон, і раптом стало до болю очевидно одне: прекрасніших трьох слів, ніж ці три, в нашій мові не знайти.

Ми маємо час.