Бібліотека душ

З тієї самої миті, як їх викрали, моє серце не переставала стискати страшна задушлива безнадія. Але тепер вона трохи послабила свій тиск. Уперше за багато годин нас вело щось більше, ніж надія та здогади. Ми прийшли слідом за своїми друзями, перетнувши ворожу територію, і опинилися на порозі у витворів. Само по собі це вже було маленькою перемогою, і тієї миті я відчував (хай навіть це тривало недовго), що нам усе до снаги.

— У такому разі ще більш дивно, що цей гадючник ніхто не охороняє, — похмуро відзначила Емма. — Мені це зовсім не подобається.

— Мені теж, — кивнув я. — Але іншої дороги через прірву я не бачу.

— Пора вже мені братися за діло, — сказав Едисон.

— Ми пройдемо з тобою, допоки буде змога, — пообіцяла Емма.

— Буду вдячний, — відповів Едисон голосом, у якому звучали нотки, трохи не схожі на надзвичайно відважні.

За моїми підрахунками, міст можна було перебігти менш ніж за хвилину, але навіщо бігти? «Тому що, — подумав я, і в пам’яті раптом матеріалізувався рядок з Толкіна, — не можна просто так узяти й зайти в Мордор».

Ми швидким кроком рушили через міст, а навздогін нам лунало бурмотіння й приглушені смішки. Я озирнувся на причмелених. Упевнені, що ось зараз нас спіткає нагла й жахлива смерть, вони совалися, зручно вмощуючись, щоб краще все побачити. Бракувало тільки попкорну. Мені так і кортіло повернутися й поскидати всіх до одного в кипучу ріку.

За кілька днів нам дістанеться жир. Я не знав, що це означає, і сподівався ніколи не довідатися.

Міст круто пішов угору. Підкрадалася параноя, мене охопило погане передчуття, і серце забилося вдвічі швидше. Відчуття було таке, ніби от зараз щось каменем упаде вниз, перекриваючи нам шлях до відступу. Мені здавалося, що я — миша, яка дріботить прямісінько в пастку.

Пошепки ми обговорили свій план: Едисон прокрадається крізь ворота, а ми повертаємося в барачні нетрища й знаходимо собі якийсь непомітний закапелок, щоб там перечекати. Якщо за три години він не повернеться, то ми з Еммою самі постараємося пробратися у фортецю.

Ми наближалися до верхівки мосту, за якою повинен був відкритися маленький відрізок спуску, який досі був для нас невидимим. І тут ліхтарні стовпи закричали:

— Стій!

— Хто йде?

— Ніхто не пройде!

Зупинившись, мов укопані, ми витріщилися на них. На наш превеликий подив, то були зовсім не ліхтарні стовпи, а відтяті голови, настромлені на довгі палі. Вони були дуже страшні: обвисла сіра шкіра, вивалені з ротів язики. А проте, попри відсутність тіл з горлом і голосовими зв’язками, три голови до нас говорили. Загалом їх було вісім, попарно виставлених обабіч мосту.

Лише Едисон, здавалося, ніскілечки не здивувався.

— Тільки не кажіть, що ви ніколи не бачили голів на мостах, — сказав нам він.

— Ні кроку далі! — попередила голова ліворуч від нас. — Тих, хто без дозволу перетне міст, чекає майже певна смерть!

— Треба було казати «чекає певна смерть», — порадила голова праворуч. — «Майже» — це ні те, ні се.

— У нас є дозвіл, — на ходу збрехав я. — Я витвір, веду цих двох полонених дивних до Коула.

— Нас ніхто не попереджав, — роздратовано сказала голова ліворуч.

— Річарде, а вони тобі схожі на полонених? — спитала права голова.

— Чого не скажу, того не скажу, — відповіла ліва. — Уже багато тижнів минуло, відколи круки видзьобали мені очі.

— І тобі теж? — спитала права. — Жаль.

— Мені його голос не знайомий, я жодного витвора з таким не пригадую, — сказала ліва. — Добродію, як твоє ім’я?

— Сміт, — відповів я.

— Ха! Нема в нас ніякого Сміта! — тріумфально промовила права.

— А я новенький.

— Хвалю за спробу. Ні, навряд чи ми вас пропустимо.

— А хто нас зупинить? — спитав я.

— Та ясно, що не ми, — відповіла ліва голова. — Ми тут лише для залякування.

— Та інформування, — додала права. — Ви знали, що в мене диплом музейного дослідника? Я ніколи не хотів стати головою на мосту…

— Та нею ніхто не хоче стати, — сердито увірвала його ліва. — Жодна дитина не мріє стати, коли виросте, скривавленою мостовою головою, яка цілісінький день тільки те й робить, що залякує людей, і щоб очі їй видзьобали круки. Але життя не завжди встеляє тобі шлях трояндами, чи не так?

— Ходімо, — пробурмотіла Емма. — Усе, що вони можуть, — теревені правити.

Тож ми вирішили не звертати на них уваги й пішли вгору мостом. Кожна голова вимовила нам услід своє попередження.

— Ні кроку вперед! — закричала четверта.

— Далі ви йдете на свій страх і ризик! — заголосила п’ята.

— Здається, вони не слухають, — сказала шоста.

— Ну що ж, — безтурботно мовила сьома. — Не кажіть потім, що ми вас не попереджали.

А восьма тільки висолопила до нас товстого зеленого язика. Ми їх проминули, піднялися на вершину дуги моста, і раптом міст обірвався. Там, де мусив бути камінь, зяяло провалля завширшки двадцять футів[5], і я мало в нього не ступив. Коли я, відчайдушно розмахуючи руками, злякано поточився назад, мене підхопила Емма.

— Чортів міст недобудований! — Щоки в мене горіли від припливу адреналіну й сорому. Я чув, як сміються з мене голови й хихочуть причмелені.