Біс Плоті

І ще на один момент хотів би вказати, без якого, можливо, й самої історії цієї не збагнути: родом Явдоха була із Троянова, тобто одного із місць на нашій землі, де в давні часи творився культ Бога Трояна, адже загальна думка про “стародавніх відьом" із Троянова має свої історичні підстави, які, очевидно, науково годі висвітлити. А що це значить? Тільки те, що в Троянові досить пильно береглися віковічні традиції — ще один камінець на підтвердження гіпотези, підказаної мені в короткому післяобідньому сні істотою без обличчя й тіла, але яка чомусь забажала до мене з’явитися саме в той час, коли посильно намагався збагнути трагічні події в Житомирі в 1713 році. До речі, коли кого цікавить історія Трояна, нехай прочитає мою книжку “Мисленне дерево”, що вийшла в Києві в 1989 році, там про це написано достатньо, повторюватися мені не хочеться, щоб не відволікати уваги від основних подій.

РОЗДІЛ VIII

Тодось, брат Омельковий Костюченків, заявив підпискою у справі, яка розглядалася магістратським судом, що він більше сказати, як звістив, на доказ убивства братг свого Явдохою Щербанівною Костюченчихою не може, бс не має чого. Але пан возний дуже зацікавився справою, отож поїхав спершу до Троянова, де дістав підтвердження, що Явдоха на Вовчих горах таки побила такого собі Стецька Ляховця, жителя троянівського, києм, а сам Стецько Ляховець звідомив панові возному, що його Явдоха побила києм, очарувавши, бо він як став довбнею, то не зміг зрушити з місця і пальцем кивнути, хоч вона лупила його києм по плечах. Але дивне те, що Стецько Ляховець звинувачень на Явдоху не поклав, до суду не позивав і то з простої причини, яку виклав панові возному щиросердно:

— Винуватий я, бо хіба не знав, які наші троянівські відьми? Я ж на неї, перепрошую, таки поліз!

— Чому ж поліз? — запитав пан возний.

— Нечистий поплутав. Супроти них поставати не можна, ох, не можна!

І він скрушно похитав головою.

(З цього цілком випливає, що коли Явдоха Щербанівна носила в собі тисячолітні гени амазонки, т.о Стецько увіч носив у собі тисячолітні гени тих юнаків, котрі бажали завоювати амазонок, натомість були завойовані самі. Правда, цього резону пан возний не міг знати, бо Геродота із Геліокарнасу не читав — це додає автор цього писання як примітку).

Пан же возний після цього подався до Черняхова, де зустрівся з попом Атанасієм та черняхівською жителькою Ганною Журавлихою.

І тут виявилися речі вельми цікаві. Піп Атанасій був полохливий чоловічок, яким я його собі уявляю, бо спершу чомусь не захотів про те говорити як про річ давноминулу, відтак годі про те й балачки терти. Але коли пан возний настояв, піп заявив, що він не відає, з якої причини приключилася смерть черняхівському жителю Максиму Бреусу, а коли він, Атанасій, ховав його тіло, то означена Щербанівна таки справді була прив’язана до труни за шию віжками і так пройшла весь шлях від хати до цвинтаря. А той Бреус несподівано помер, і без сповіді, через що він, Атанасій, побоювався його ховати, бо хто зна, чи не з пияцтва чи якої іншої причини сам собі смерть приключив?

— А потім, — сказав піп Атанасій і невідь-чому роззирнувся, ніби й досі побоювався, — після розслідування... ну, як би вам простіше сказать... коли люди, які знали про його смерть...

— Які це люди? — спитав пан возний.

— Які люди? — знітився священик. — Таж, звісно, пан війт Семен Сендецький і ті, що з його доручення дізнавали.

Він замовк, тільки жував собі бороду.

— То що ті люди? — підігнав його пан возний.

— Я ж і кажу, коли ті люди засвідетульствували його смерть словесно, що не сам он, Бреус, собі учинил смерть, але жона його, реченная Щербанівна, приключила йому кончину, а яким случаєм упомнил, так і поховал нещасного.