Bitches Get Everything

Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.

– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…

– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.

Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:

– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!

Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».

– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?

– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.

Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»

Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.

Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії [26]…

Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу. Ну, просто пісня веселих польських робітників виходить. «Ха-ха-ха» – це її приспів by НОМ… The best from Russia. Ну і ЗВУКИ МУ, звісно ж. Окрім них, там небагато хто здатен зміщувати мою точку збірки, так що честь і слава комбайнерам душ наших. Як воно, знову ж таки, добре, що я є режисерка, а не літераторка. А то б зайобувала людей не слабше за оту Ірену Карпу з її поп-мотлох-клаптями. До речі, може, якось зняти руду ідіотку в головній ролі? її так усі ненавидять, що я її не можу не любити. Цікаво, чи хаває вона моє кіно? Мабуть, що так. Якщо знає про його існування. І ще цікаво, в кого з нас більше (чи менше? чи більше-менше?) бабла, коханців, волосся на ногах, депресивних днів. І чи схотіла б вона написати мені якийсь сценарій? І чи не єврейка вона? І чи не буддистка? І чи не суфійка? І чи не лесбій-ка? Як добре, що я – не вона.