Bitches Get Everything

Я значно більше довіряю жінкам, коли йдеться, наприклад, про перехід через гірську річку в джунглях по слизькій дровеняці. Просто у жінок значно краще розвинута функція «авто-сейв» [59].Вони ніколи не попруться з тобою в жодну дупу, якщо вони в надійності тієї дули недостатньо впевнені. Це я про жінок-гідів. Ліпше би траплялися частіш вони, аніж тупорилі мачо-мени, котрі ведуть тебе кудись, де ти раз по раз майже падаєш, а вони мають нагоду продемонструвати свою силу і крутість, з легкістю врятувавши тебе в останню мить. Так само ці запросто пруться кудись, де самі ще ніколи не були й уявлення не мають, що там і до чого, але просто торба, як тупо впевнені – «ай кен ду іт» [60]. Тобто, він кен-ду-іт. Шкода, але… я точно така ж. І вигрібаю від цього по повній. Завжди. Чого вже варте саме поєднання моєї баранячої (куди я, туди і стадо) харизми з моїм повним топографічним кретинізмом. Тому повторюю: ліпше довіряти жінкам, а не чувакам чи придуркам типу мене.

Хоча нормальна жінка навряд чи буде сильно напружуватися, якщо поряд є чоловік. Це ідіотки-феміністки зі своєю емансипацією геть-чисто попсували бідних західних чоловіків. Хіба ж і так не ясно, що ми не менш сильні чи кмітливі? Просто певні речі, що потребують додаткових навантажень, робити тупо впадло. Натомість своєчасна посмішка, правильно примружені очі чи вдячне зітхання серйозно піднімають рівень самооцінки в істоти протилежної статі. Воістину – найгуманніший розклад.

Коли справжні, не покалічені загальноприйнятими моделями поведінки жінки залишаються самі з собою, там утворюється дивовижне мікросуспільство. Само собою. Ненапряжно. Не обов'язково досконало розмовляти якоюсь загальною мовою чи мати спільний культурний досвід. Не обов'язково ставати до чоловіків в опозицію, але обов'язково їх в принципі любити. В той момент, коли про них згадуєш…

Ми з Естер, дівчинкою з племені Лані, що живе на острові Папуа-Нова Гвінея, ні про яких там чоловіків не згадували. Ми залишили їх. В буквальному сенсі: мій друг і двійко гідів хекали під сонцем далеко позаду, зважаючи, як би не послизнутися на піс-лядощовій джунглявій грязюці. Естер стрибала попереду – дивне в неї, як на папуаску, європейське ім'я? Але тут вже давно встигли попрацювати християнські місіонери. Тому насправді нічого дивного нема й у тому, що тутешні сивобороді мужі приходять на ранкову службу Божу у самих котеках [61]. Тринадцятирічна дівчинка з зап'ястями й пальцями значно міцнішими й більшими за мої, хоча на зріст куди менша. У дітей Папуа дивовижні очі: чорні, великі, всезнаючі. Папуаські діти дуже красиві. Шкода що часто-густо з них виростають не дуже красиві дорослі. Чим палі ти від свого початку, тим ти потворніший, якщо не вмієш прислухатися до первозданності всередині себе. Ну, але ці діти хоч малими є красивими. Чого вже явно не скажеш про невротичних совкових і постсовкових homo sapiens.

В Естер коротке кучеряве волосся. Перемотане кольоровими ниточками так, що її голова схожа чи то на сонечко, чи на оптимістично рухливу підводну міну. На ногах незмінні фліп-флоп-в'єтнамки (у мене минулого року чудові, старі й зручні в'єтнамки спиздили саме у В'єтнамі…) Футболка, шорти, резинові браслетики (за півроку по тому таких дошукуватимуться всі українські дрочилки-на-журнальчик-воґ). Естер вчиться й живе в інтернаті у Вамені, а її величезна родина мешкає чортзна-де на схилах найвищої гори Папуа – Пунчак Джая [62]. Знання англійської в Естер десь таке, як в мене індонезійської, а то й ще гірше. Проте ми примудряємося всю дорогу про щось розмовляти і роти нам не затикаються. Ну, плюс ми ще й хекаємо. Велетенське зелене листя загороджує просіку, струмок замість стежки, вид на долину, як на савану.

– Тобі явно треба в Африку, – скаже мені Руфус, коли я поділюся своїм захватом від Папуа, від того, як сильно відрізняється цей острів від решти Індонезії, скажу, що мені тут «як удома» і все таке інше.

– Ну й поїду в Африку. На свою неспокійну старість. От десь взимку і поїду. Побачу й усю Полінезію по дорозі.

– До речі, про старість, – скаже він, здмухуючи біляве волосся з синьо-зелених очей, – ми тут говорили нещодавно з Якко, власником того дайвінг-центру, де ти всіх залякала своєю злою пикою і суїцидальними поривами…

– Яне…

– Так от. Ні він, ні я не платимо у рідній нашій батьківщині, країні холодного літа, жодних податків. Нас виставили з системи соціального захисту, як закаканих кошенят за двері спальні. Ясно, що на жодну пенсію розраховувати не доводиться…

– Ну і що? – знизую плечима я. – Тобі що, на старості цегла на голову впаде, що ти не зможеш думати й заробляти собі далі? Хоча з твоїм способом життя може і не тільки це впасти. «Боже, не дай дотягнути до пенсії», – цитую я «Гадюкіних» українською, тож Руфус мене не розуміє і продовжує: