Bitches Get Everything

Гм. Цікаво, хто ти. Чогось у мене відчуття, що я тебе знаю…

– Порадити вам готель? – ввічливо нависає гід. – Є один, прямо тут, тихий, а є інший, в центрі міста, але туди місцеві люблять… ммм… приводити дівчат, ги-ги-ги, ну ви знаєте.

Готель біля аеропорту Вамени хоч і не такий совково-сюрний, як пустий ресторан в аеропорту Симферополя, все-таки залишається готелем біля аеропорту. Жити в такому – все одно, що вечеряти в тому ж ґест-хаузі, де спиш. Це конфліктує з нашою з Руфусом філософією. До того ж, місцеві бляді = місцевий колорит.

Так ми й оселилися в готелі Srikandi, де один з апартментів, сьомий, ще й називався – Manda. Слава Богу, ми жили в шостому номері.

Потім було це знайомство з Естер, красиві старі жінки, що співали, спускаючись джунглями від соляного озера до села.

– Дивна у них тут мелодика, – кажу я другові. – Пам'ятаєш, як горлопанив Тарзан у старих фільмах? Я от сьогодні підслухала, як молода мама співала колискову. Там, за розваленою будкою.

– Ну і шо?

– Та ті ж самі тарзанівські нотки, але дуже тихо й ніжно. Це тільки наші «автентичники» горлянки надривають.

– Мій один друг уже п'ять років збирає пісні по всій Індонезії. Бо вже трохи – і позникають.

– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.

Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.

Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.

Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.

Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди [63], пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.

Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…

Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.

Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.

– Я б ще на захід тут махнула…

– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.

– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.

– Цікаво, якого року цей літак… – я постукую пальцем по ілюмінатору, де між двома шибками лежить купка засушених тарганів. Схоже на сємічки. Якщо не фокусувати на них погляд, можна спокійно милуватися природою. А від запаху старих шкарпеток у салоні трохи рятує подібна на касету пластикова баночка з парфумами ґуччі-хуючі і голова сусіда – вдихання запаху від коріння волосся, схоже на нюхання щойноспеченого хліба.

– Air France 1959. – Читає Руфус. – От тобі й відповідь.

– Єбать! Можна розібрати на шматки й продати антикварам!

– Ага. Ну, а на чому тоді літатиме місцевий аппер-міддл клас?