Биті є. Гоцик (Повністю)

— Був би ти людиною, зрозумів би, — заговорив вдумливо. — Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи — не завжди найкращі. За день — зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…

Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку — дідько, гарячий! — витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.

Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», — заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.

Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно — Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі — двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.

Ілія проковтнув окріп і відчай.

— Ви хазяїн? — пробелькотів.

Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.

— Як звешся?

— Ілія…

Велетень кинув сокиру на долівку, ніж — за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.

— А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? — запитав насмішкувато.

Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…

— Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…

— То дякуй!

— Дякую! Гроші я вчора заплатив…

— Які гроші? — Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.

— Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…

— Не розумію, — очі Гоцика сміялися. — Не бачив я твоїх грошей.

— Але жіночка…

— Не знаю ніякої жіночки.

Ілія опустив голову.

— Добре, — вимовив. — Я… заплачу… знову.

Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.

— Допомогти?

Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів — п’ятдесят євро.

— Здачі… не маєте?

Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.

— Ні.

У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів — зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською — ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.

— Ви… українець? — ляпнув.

— Розумієш?

— Розумію.

Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.

— То добре, — сказав на ходу. — Згодиться.

Ілія так здивувався, що забув про страх.

— Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.

— Це не моя хата, — сказав Гоцик і грюкнув дверима.

Лють творить дива. В Іліїній голові булькав — не стиг окріп.

— Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! — верещав, очі з орбіт.

Забігав кімнатою, по лаві кулаком — а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу — а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі — бігом за Гоциком услід.

— Гроші він мої взяв! Гроші… — трусився.

Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися — де ворог?! — наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк — жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.

Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.

В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника — стояв на вкритому пилом облізлому комодику — зойкнув: у чайнику парував окріп.

— Матір Божа! — кинувся геть. Перечепився, впав — сокира перед носом.

Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.

Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба — стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.

— Стій! — загорлав, хоча й розумів — Гоцик навряд чи його почує.

Біг-захекувався.

— Гроші він мої взяв, кретин!

— Стій! — вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.

Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.

Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють — тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.

— Чого тобі? — гукнув Гоцик.

Ілія почервонів до скронь, закусив губу — ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування — угода, яку потрібно виграти», — згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.