Биті є. Гоцик (Повністю)

— Ти… не хазяїн! — пробелькотів уперто.

— Хазяїн, — упевнено завірив Гоцик.

— Ні, ні! Ну, навіщо ти так?.. То не твоя хата! Ти не хазяїн!

— Хата не моя. Хазяїн — я!

— Який ти хазяїн?! — відчайдушно вигукнув Ілія.

— Хазяїн… ситуації, — сказав Гоцик.

Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.

Гоцик розсміявся.

— Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.

Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.

— Будь ласка. Віддай мої гроші, — попросив.

Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.

— Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.

— Але це мої… мої гроші!

— Добре, — Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. — Якщо це твої останні гроші — віддам. Останні?

Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації — царем! Збреши — обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи — теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!

— То як? — перепитав Гоцик.

Ілія напружився і раптом сказав:

— Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.

— Куди?

— До Франції.

— Скільки? — спитав Гоцик.

— Сто… двадцять євро, — слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він — геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше — на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…

— Годиться, — кивнув Гоцик. — Давай!

— Що?

— Гроші.

Ілія почервонів од прикрощів — ой, зарано радів! Обдурить же!

— Після… виконаної роботи, — пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.

— Добре, — погодився Гоцик. — Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…

Ілія кивнув поспіхом — годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…

Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували — прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику — краще автостопом, короткими пішими кидками…

— Шукають? — зиркнув на нього Гоцик.

— А тебе? — насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.

— Ні, — відповів Гоцик. Пояснив. — Паспорта не маю. І візи.

— А мені зникнути треба…

— Зникнеш, — пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.

Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.

— Як рухатися планував?

— Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…

— Ні!

— Чому? — Ілію лякала Гоцикова категоричність.

— Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти — ні, — Гоцик тицьнув пальцем у мапу. — Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і — ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!

— Як варіант, — відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.

— Без варіантів! — відрізав Гоцик.

Брат

У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:

— І в чому сенс? Однаково — гори.

— А не скажи, — Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. — Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.

Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.

— До Угорщини — якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.

— Я б зараз поїв, — сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?

Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:

— Сало і сухарі — НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.

— Як? — спитав тоді недовірливий Ілія.

— Та як… Безсоромно й упевнено, — спокійно відказав Гоцик, задумався. — Легенда потрібна. Я — глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш…. Куди ж ти мене ведеш?

— Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, — запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!