Ілія закляк. Стер з чола сніг, зіщулився. Всередині якась сволота била у скроні, у горло, груди. Вони стояли один проти одного на безкінечному засніженому незнайомому полі двома чорними колодами: один чекав відповіді, другий знав: будь-яка відповідь — пастка.
В Іліїному вусі ворухнувся тарган.
— Скажи… — прошепотів сумно.
— Ні! Ти що?! — полохливо вигукнув Ілія.
Гоцик зміряв чорнявого підозрілим поглядом.
— Мариш?
— Ні! — холод дістав до кісток. Ілія засовався, зрушив з місця, підійшов до Гоцика. — Ходімо. Нащо стояти? Дім… Ще треба відшукати хоч якийсь дім…
Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.
— Що там, на півдні Франції? — повторив уперто.
— Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!
— Не психуй, брате, — іронічно усміхнувся Гоцик. — Мені начхати на твої таємниці.
— Що за маячня? Які таємниці?! — Ілія відчував, як до очей підступають сльози. — У мене тільки одна таємниця…
Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…
— Я у квітні народився… — сказав тьмяно. — Першого.
— Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!
Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.
— Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.
— Чому? — Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.
— Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці — червень і липень. Тож і діти народжуються… — Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. — Я вірив… Що тато загинув у морі.
— Живий?
Ілія кивнув.
— Він… бухгалтер. Я йду… убити його, — прошепотів так відверто, що і сам повірив.
А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти — сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І — пикою у стільницю! Раз! І — жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.
Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.
— Пішли, брате… — сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.
Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.
Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли — справи кепські.
— Заблукали… — Гоцик роззирався шулікою, наче он вони, людські хати, зараз же і вискочать перед очі.
Та навкруги — тільки природний, знівельований білим ландшафт.
— Твою наліво! — розгублено шматував поглядом білу завісу: дайте іншого кольору! — Капєц!
— Тобто… повний капєц? — насторожено запитав Ілія. — Тепер ми… помремо?
— Не сьогодні!
Ілія бачив: Гоцик ховає сумніви. Скинув рюкзак, ворушить плечима — розминає, усміхнувся Ілії задьористо.
— Зараз… Хвилину перепочину і підемо. Та бути такого не може, щоб даху не знайшли!
— Звичайно. Ти… не журися. Знайдемо дах. І години не мине, як знайдемо, — Ілія відчував гостру потребу підтримати цього сильного безалаберного шибайголову, якого доля дала йому в супутники. — От згадаєш мої слова… — прошепотів. Замовк і раптом додав: — …Брате.
Гоцик плюнув на сніг, накинув рюкзак на плечі, посунув далі.
— Доганяй! — прохрипів. — Дня того лишилося — дуля! За годину смеркатиме.
Ілія бадьоро крокував за Гоциком, серце співало. Щось змінилося щойно! От тільки-но! Іліїне тіло не відчувало втоми. Нирки не нили, підшлункова пішла у підпілля — ані натяку на хронічні болі. Дивився у спину Гоцика. «Брате, — думав захоплено. — Ми дійдемо! Я… стану безсмертним і багатим, і як усе вигорить, обов’язково поділюся із тобою. Усім, напевно. Але до того, вибач! Не можу розповісти… Та й хто повірить? Тарган, що розмовляє. Алхімік. А я вірю! Хай усі повиздихають од сміху, а я вірю… Тому ми дійдемо! Ми ж не дурні пастухи, щоб за примарними багатствами, закопаними біля іспанської церкви, ганятися. Безсмертя варте важкого шляху. Обов’язково дійдемо…»
Та Гоцик рухався не так оптимістично. Хитався, переставляв ноги важко-непевно. Зупинявся щохвилини.
— Тільки відхекаюся, — похмуро повідомляв Ілії.
Ілія кивав — звичайно. Уперше за увесь час подорожі пішов уперед — мовляв, йди по моїх слідах, брате, так тобі легше буде. Озирався: ти як? Гоцик мовчки сунув услід.
— Хочеш, рюкзак твій візьму? — запропонував Ілія легковажно.
— Краще під ноги собі дивися, — відказав Гоцик і сів на сніг. Розчистив його рукавичкою — під снігом крига. Вдивлявся: річка яка? Озерце замерзле?
— А що під ногами? — почув чорнявого. — Біле покривало чорної безодні?