Биті є. Гоцик (Повністю)

— Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.

— Навіщо? — запитала жінка.

— У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, — тремтів. — Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…

— Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.

— Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!

— Яка?

— Щастя! Золото потрібне мені для щастя!

— Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє — щастя…

— Маячня! — Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. — Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!

— Немає секрету.

Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.

— Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.

Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.

— Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!

— Не завжди, — почув голос Міліци. — Скоро ти теж знайдеш своє золото.

— Коли?! — закричав Ілія і прокинувся.

Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…

До кімнати увійшла молода жінка.

— Міліцо! — вигукнув мимоволі.

Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.

— Мене звати Софія.

— Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.

— Вчора ти спав цілісінький день.

— Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…

— …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, — жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. — Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.

— Ніч? Але тут не буває ночі, — Ілія геть розгубився.

— Там, де немає ночі, немає і майбутнього…

Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею — над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.

Ілія ковтнув слину не голоду — ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.

Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.

— Що це? — запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.

— Він приносить мені золото, — відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.

Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.

— Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.

Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.

— Дякую, — видушив Ілія. — Не можу…

— Спробуй… Не пошкодуєш, — відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.

Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.

Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.

— Доброї ночі, — мовив украй ввічливо. — У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?

Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця — перед ним стояв Гоцик.

— Проходь, — почув голос Софії. — Зараз наллю тобі гарячого супу.

Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.

— Го-цику… Радий тебе бачити, — ляпнув ошелешений Ілія.

Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.

— Привіт, бухгалтер, — відповів Гоцик.

Ілія відчув — щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.

Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.

— Смачно, — почув Ілія.

Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.

— Дякую, Софіє…

— Спати час, — відповіла Софія. — Завтра рано вставати.