Биті є. Гоцик (Повністю)

Замкнений простір кімнати розривали примарними перспективами три дзеркала: одне висіло на стіні над консоллю, друге, видовжене, стояло навпроти першого, а третє, овальне, як яйце, розташувалося поміж ними. Саме дзеркала відбивали жовтогаряче світло свічок у важких кутих свічниках. Свічники стояли всюди — на низькому столику з мармуровою стільницею, на книжковій полиці поряд із фоліантами у палітурках зі свинячої шкіри, на комоді чорного дерева і навіть на дивній споруді, що вона нагадувала чи то давній ткацький верстат, чи то середньовічне приладдя для катування. «Геть неекономна, — подумав Ілія. — Навіщо запалила так багато свічок?»

Жінка закінчила стелити постіль, пішла до комода, на якому стояла велика фаянсова миска й алюмінієвий глечик.

— Тут ніколи не буває ночі, — сказала.

Ілія знизав плечима: чи не однаково? Йому поспати б…

Жінка поставила на стіл з мармуровою стільницею фаянсову миску і глечик. Поклала поряд жмут сухої трави, великий льняний рушник.

— Умийся. І лягай… — пішла з кімнати у передпокій.

Ілія із підозрою понюхав суху траву: що воно таке? Вдихнув незнайомий гіркуватий запах, занурив долоні у теплу воду, потер їх жорсткою травицею… Від кінчиків пальців уверх, по всьому тілу полилася радісна легкість. Ілія скинув одяг, нахилився над мискою — лив на маківку воду з глечика, усміхався спантеличено: здавалося, бруд відвалюється шматтями не від тіла, прямісінько від душі.

Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» — подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.

Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» — подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, — маленькі пласкі золоті віддзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа… — констатував байдуже. — Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво… і яскраво».

Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!

— Нізащо! — відповідав.

Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.

— А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! — буркнув недобре. І тільки потім здивувався. — Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?

— А ти й досі не зрозумів? — насупилася молодиця. — Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…

— І що з того? — Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.

— Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, — сказала молодиця. — Прокинешся — а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.

— Хазяйка цього дому — алхімік? — не повірив Ілія. — Маячня! Жінка не може бути алхіміком!

— Та прокинься ти вже! — вигукнула молодиця. — Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!

— Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… — прошепотів Ілія і заплющив очі.

Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику торбу.

— Не їдь! — мовила молодиця. — Він так довго йшов… Він мріяв…

— …Убити мене, — упевнено відповіла хазяйка.

— Тебе можна вбити? — здивувалася гостя.

— Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, — хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. — А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.

— Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!

Хазяйка сердито зсунула чорні брови.

— Геть, руда! — наказала.

Молодиця позадкувала до дверей.

— Не йди! Поговори із ним… — уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.

Двері розчахнулися… Ба-бах!

Ілія прокинувся і сів на постелі.

— Ну, чому мені завжди сниться маячня? — пробурмотів.

Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.

Роззирнувся — хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.

Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині — ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.

Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.

— Тут рецепт еліксиру безсмертя, — сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. — А тут формула виготовлення золота.

Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка…

Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна — лох!