Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія глянув на скелю — виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині — руїни старовинного замку Ле Бо.

— Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.

— У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.

— Начхати! Тепер там тільки тлін.

— І звідти краще видно дім…

— Алхіміка? — Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. — З цього і починав би.

Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…

«Чому так?» — дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.

Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.

— Post Tenebras Lux, — прочитав незрозуміле.

— За темрявою — світло, — переклав Горе.

Ілія всміхнувся втомлено.

— Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.

— Читати чужі історії — легко, — відповів Горе. — Та цікавіше виживати у своїх.

Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.

— А додому однаково повертатися не хочеться, — сказав.

Роззирнувся: під ногами — долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.

— Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?

— Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? — замість відповіді запитав Горе.

Ілія вдивився, мотнув башкою: так.

— Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?.. — прошепотів Горе. — Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?..

Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.

— Піду туди! — видихнув нервово. — У долині заходу сонця почекаю. Біля дерев…

Сонце зникло за горами, та все не згасало: пробивалося рожевими променями до небес, відкидало м’які відблиски на долину, вкриту виноградниками. Край долини за розкішним, як саме життя, оливковим гаєм біля скелі причаїлися три міцних кам’яних будинки з жовтими черепичними дахами. Навколо будинків — високі кипариси. Оточували надійною завісою, здалеку дивитися — й не здогадаєшся, що за кипарисами людське житло.

Ілія сидів під оливою, очей від жовтих дахів не відводив. Віри не йняв: хіба може алхімік жити поряд зі звичайними людьми? Та питаннями таргана не мордував. Скоро… Надто скоро всі відповіді сам отримає. От тільки сонце сховається…

Сонце залишило на небосхилі тонку блідо-рожеву смужку, та за кілька хвилин густі вечірні сутінки проковтнули і її. Вікна таємничих будинків засвітилися.

Ілія підвівся, обережно пішов на тепле м’яке світло. Зробив кілька кроків, зупинився. Що робити? Стукати у кожні двері із запитанням: «Алхімік тут живе?!»

Аж зопрів від хвилювання. Нервово ляснув долонею по правому вуху.

— Горе! Горе! — зашепотів, наче хто підслуховує. — Мені зле! Я зараз впаду… Я… не розумію, куди мені йти!

— Коли мрія на відстані погляду, забудь про емоції. Стань холодним, як камінь.

— Конкретніше! — прошипів Ілія.

— Заспокойся…

— Досить!

— То не порожні слова. Заспокойся, інакше не зможеш розпізнати золотавий відтінок диму, — пояснив тарган.

— Якого диму?

— З димаря будинку алхіміка витиметься золотавий димок.

Ілія примружив очі, учепився поглядом за димарі на дахах.

— Золотавий димок? Ніякого немає!

— Почекай…

— Квітень! — Ілія зривався на істерику. — Хто на півдні Франції у квітні піч розтоплює? Тут взагалі печі є?

Горе не відповів. Ілія стиснув щелепи і кулаки, опустився на землю, в’ївся очима в димарі і завмер.

Минула година. Друга… Очі пекли, ніби піском засипані. Мертві димарі під незнайомими зірками не дихали.

Ілія заплющив очі. «Боже ти мій! Яка маячня! Що я роблю?!» Розплющив очі — з димаря одного з будинків вирвався сірий непрозорий клуб диму.

— Матір Божа… — Ілія зіщулився, зацьковано вдивився у димарі, наче всередині дивних кам’яних будинків почали ворожити темні сили.

Ось такий же густий дим повалив з другого димаря. З третього… Линув у чорне небо, розпорошувався, та Ілії здавалося — хмари над будинками густішають, нависають усе нижче.

Підхопився, витягнув шию, напружив очі — дим прозорішав. За кілька хвилин над димарями усіх трьох будинків вився прозорий, ледь помітний дим, що Ілія розрізняв його лише за коливанням гарячого повітря.

— Горе… — прошепотів. — А якщо я не розпізнаю золотавого відтінку?

— Не зустрінешся з алхіміком, — відповів тарган.