Биті є. Гоцик (Повністю)

— То я… маршрут… Грасс? — поліз до рюкзака, дістав мапу. — Грасс? Спочатку якось до Верони доберуся. Звідти до Турина. Чи до Генуї. Від Верони до Турина і Генуї однакова відстань. Двісті дев’яносто кілометрів. Турин… ближче до французького кордону. Але північніше Грасса. Генуя від кордону далі, проте вздовж Лігурійського узбережжя зручніше добиратися.

— Зручніше, — погодився тарган, ніби тільки те й робив, що швендяв від Генуї до Сан-Ремо, приміром. Чи до Вентимільї.

Ілія не відповів. Утупився у мапу. Все вираховував кращий шлях. Розірвав навпіл плакат «Aвтостоп», на звороті одного шматка написав великими літерами «ВЕРОНА».

Надвечір вийшов на трасу, підняв плакатик, і перша ж фура з фургоном, що мчала порожньою трасою, зупинилася. То була старенька «вольво» поважного віку.

Неголений сивий водій у розтягнутому червоному светрі не відчинив праві дверцята. Лише прочинив вікно, глянув на Ілію із підозрою.

— Куди тобі? — запитав ламаною англійською.

— До Верони, — Ілія помахав плакатиком, — «Верона»! Ромео, Джульєтта… Шекспір… Пам’ятаєте? «Стара людина — ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець»…

Водій почухав потилицю, роззирнувся — пуста дорога відпочивала від транспортного гуркоту.

— Сто євро!

Ілія почервонів: немає у людей совісті!

— Маю тільки п’ятдесят, — збрехав.

— Давай!

Водій розчахнув двері, простягнув руку. Ілія поклав у важку долоню з покрученими пальцями купюру. Ухопився за край дверцят, аби зручніше в кабіну залазити. Водій повернувся до нього всім корпусом…

— «Мрець», «свинець»… Козлина! — щосили буцнув важким черевиком хлопцю у груди.

Ілію відкинуло на узбіччя.

— Пане… — тільки і встиг верескнути.

«Вольво» обдала його випускним газом, зрушила з місця: прощавай…

— Псякрев! Підлий покидьок! — Ілія сидів на узбіччі, без передиху лупив кулачком по молодій травиці. — Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!

З цією мантрою за півгодини скрутився під оливковим деревом край дороги. Не заснув. Навколо обличчя кружляли незнайомі нахабні комахи, під куртку пробиралася нічна прохолода, випробовувала нирки. Від копченого прошуто підшлункова здригнулася спазмами. Шлях до омріяного безсмертя загрожував передчасною загибеллю щохвилини. Серце бідкалося: ой, не дійти…

Ілія ляснув себе по щоці — комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.

— І я так… І я… — затявся. — Не зупините! — погрожував у темряву. — За тиждень Грасса дістануся!

Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.

На сході починався новий день. Четверте березня…

Алхімік

— Ну, от ми і прийшли…

Ілії здалося — то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, — вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.

— Що?..

— Ми прийшли, — розбірливо повторив тарган.

Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.

— Тут?

З вікон другого поверху звисали випрані сорочки, біля важких дерев’яних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж кам’яного муру на полотнах — соняшники, Альпи, зелені долини і море… До біса моря!

— Тут?

Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху — Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі — Малі… Здавалося, уся планета — суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів… Альпи!

Проковтнув хвилювання. Опустився на велику кам’яну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цап’яча…» — промайнуло.

Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.

— Тут живе алхімік? — повторив недовірливо. — Не може того бути.

— Чому? — запитав Горе.

— Тут же — люди! Повно людей! Хтось би та й знав… — недовіра трансформувалася у роздратування. — Ти… брешеш!

— Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.

— Куди?

— До алхіміка!

— Зараз же хочу!

— Ні. Зараз не вийде.

— Чому?

— Тільки після заходу сонця, — відповів Горе. — Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.

— Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!

Горе розсміявся тихо і сумно.

— Вітаю з днем народження!

— Сьогодні перше квітня? — Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…

— Мені двадцять п’ять… — мовив спустошено. — І у мене ще ніколи не було…

— Кохання?

— І… жінки.

Горе зашарудів у вусі.

— Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.