Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.

— Зачекай! Тільки два слова! — біг-спотикався.

— Відвали! — порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.

— Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!

— Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!

— Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!

Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:

— Тата вбив?

— Ні… — Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. — Я не можу вбити людину.

— Чому?

— Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.

— Якого ж біса ти сюди перся?

Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.

— А-а-а… пусте, — з благанням глянув на Гоцика. — Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.

— Так ти, сука, у матері вкрав? — скептично констатував Гоцик.

Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.

— А не задарма… Ясно тобі?! — фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. — Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…

— Блін, ну ти йолоп хворий, — гидливо скривився Гоцик. — Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.

— Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, — патякав, сам себе не чув. Але вірив — так і буде.

Гоцик примружив очі, схилив голову набік.

— І де ті скарби? — запитав хижо.

— В Іспанії, — ляпнув Ілія.

Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається — Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…

— Іспанія? — голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. — Де саме?

— В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі — сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

— Шістдесят відсотків, — не видав несподіваного хвилювання.

— Брате… — Ілія затремтів: план діяв! — Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… — Додав щиро: — Без тебе так самотньо.

— Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

— Що там, в Португалії? — запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично — виграв. Тільки б стратегічно не програти!

— Мати, — сказав Гоцик. — До матері йду. По борщ…

Частина друга

Скарб

Ілія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.

Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна — Гоцик. Постановив упевнено:

— Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.

Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.

— Тільки плечі відтягують!

— Але за літом осінь… Згодиться, — Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.

— Нове куплю, — легковажно відповів Гоцик.

Тринькав грошики з чорної шкатулки — два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.

— Відчуй себе туристом, Іліє, — усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.

Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полум’ї. «Коли ж ти уже заснеш?» — Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить…

А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.

— На морську хворобу не страдаєш? — запитав Гоцик Ілію, коли увечері — п’яний-веселий — повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: — Завтра відпливаємо.

— Куди? — запитав ошелешений Ілія.

— Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився — тільки до Перпіньяна.

— Це де?

— На кордоні з Іспанією.

Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.

— Блін! Трохи не вистачає… — зиркнув на Ілії уважно. — У кишенях щось маєш?

Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні п’ятдесят євро. Гоцик усміхнувся:

— Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!