Биті є. Гоцик (Повністю)

Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…

Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.

Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!

Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.

— Горане… Горане! Ти тут?

У вусі зітхнув тарган.

— Чув? — запитав безбарвно.

— Я можу щось зробити?! Для тебе.

Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…

Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.

— Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!

— Мізерний…

— Який?

— Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.

Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.

— Тоді тобі треба пошукати інше житло, — порадив відверто. — От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.

— Знаю, — прошепотів Горан. — Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» — та ніхто не відповість. Знатимеш — я уже далеко.

Ілія зітхнув зажурено.

— Кохання… Хіба воно варте таких мук?

Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.

Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна — лише початок. Перетнуть кордон — без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.

— Сієста, — оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.

Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.

Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:

— Давай так… Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.

— Ні, — знічувався Ілія. — Разом дійдемо.

— Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.

— Ні, — уперто хитав Ілія кучерявою башкою.

І Гоцик повірив: щось знає… Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:

— Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.

— Що це — радість?

— А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата… Післязавтра — брати уроки гри на гітарі. І коня купити… Обов’язково куплю коня. Чи багато коней.

— Маячня, — дратувався Ілія. — Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.

— Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня… Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.

— Потрібно.

— Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.

— Усі багаті… так живуть.

— Бідахи! Я так не хочу.

— Навіщо ж тобі скарби?

— На радість…

Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.

— І що таке радість? — тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.

Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.

— Блін, вони…

Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.

— Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…