Биті є. Гоцик (Повністю)

— Не було б тих двох мачо, ми би розпитали у неї про напівзруйновану церкву, — відповів Гоцик.

Ілія скривився, обмацав потилицю, зиркнув на Гоцика тоскно: певно, час… Розповісти братові правду: ніяких скарбів немає, наплів здуру, бо хотів шкатулку і золото забрати. Ілія насмілиться і признається. Бо Гоцик — справжній брат. Знову врятував його, хоч якби Ілію так підло зрадила людина, яку він витяг з ополонки, Ілія прокляв би покидька і жадав би йому тільки одного — смерті.

— Брате… — прошепотів. — Маю сказати тобі…

Підвівся важко. Усміхнувся сумно.

— Тільки не зізнавайся мені знову в любові, — іронічно скривився Гоцик. — Бо ще трохи слини і відчую себе педіком.

— Та ні… Я про інше. Про головне…

Роззирнувся розгублено: зелені пагорби, долини, у долинах червоно-жовті черепичні дахи, мов намальовані. Оливи, кипариси… Хоч ви дайте сили видушити із себе правду.

Ковзнув поглядом по невеличкій низинці праворуч містечка і закляк: поміж зеленого буяння голою кісткою стирчала напівзруйнована церква.

Ілія ошелешено закліпав повіками.

— Гоцику! Гоцику… — поліз на каміння, вдивлявся, тремтів. — Он вона! Он!

Сумніви, страхи — геть! Побіг пагорбом до низинки, кричав:

— Матір Божа! Є! Є…

І хай би вбили — вірив: знайшов! То саме та напівзруйнована церква, про яку писав Коельо, всередині ростиме величезний сикомор, а сни… Сни мають нездоланну силу вести навіть тоді, коли ти жодного разу не згадав гидкого дідугана, що він уїдливо сміявся, погрожував покрученим пальцем і все повторював: «Сантьяго ще миє склянки, до церкви йому ще йти і йти. Йти і йти…»

Гоцик уздрів церкву тоді, коли Ілія вже збігав пагорбом у низинку.

— Почекайте… — сказав далеким андалусійським коням. — Може, і встигну забрати вас у ромів…

Заспішив за Ілією.

Той раптом притишив ходу, озирнувся, усміхнувся знічено.

— Знайшли… — сказав розгублено.

Захват зник, залишилося тільки ясне усвідомлення: якщо під сикомором є скарби, то Ілії від них не дістанеться й… однієї монетки. Зажурився. «Ну, чому я такий йолоп?! — бідкався. — І Горана поряд немає. Я запитав би: що робити? А він відповів би: сам знаєш. І хіба не так? Не маю віддавати скарби за шкатулку і золото. У скрині, певно, у тисячу разів більше…»

— Блін! Шукачі скарбів… Хоч би одну лопату прихопили! — Гоцик стояв всередині напівзруйнованої церкви, зосереджено роздивлявся величезний сикомор.

Обійшов його. Дістав сокирку і ніж.

— Де копати?! — гукнув Ілії.

Ілія не чув. Гарячкові думки метушилися: Ізідора, дідуган у тюрбані, іспанський пастух, Гоцик — загроза…

— Не треба копати! — зрозумів раптом.

Підбіг до сикомора, упав навколішки, по-собачому принюхувався, роздивлявся землю всередині церкви.

— Не копали… Тут сто років ніхто не копав, — захват повернувся, виплескував зсередини чистим фонтаном.

— І що?

Ілія роззирнувся, підійшов до Гоцика.

— Сюди має прийти одна людина. Вона знає, де копати. Нам краще сховатися. І дочекатися її.

— Може, та людина вже побувала тут?

— Ні! Ти ж глянь — усе поросло травою. Ніхто не копав. Вчасно встигли!

План здався Ілії ідеальним. І безпечним. Гоцик кивнув.

— Починаєш ворушити мізками, — сказав.

Пішов вивчати місцевість. Віднайшов величезний камінь — нависав над церквою на найближчому пагорбі.

— Отут чекатимемо.

— Чому тут? — Ілія насупився, бо вважав: командирські повноваження автоматично переходять до нього. Він знайшов церкву! Він привів… Він, врешті, читав Коельо, а нахабний Гоцик — ні…

— Звідси всі дороги, що ведуть до церкви, як на долоні.

Терпіння вичерпалося на третій день. Першим засумнівався в ефективності плану сам Ілія. Сидів на камені, до піску в очах вдивлявся в обриси храму, хоч навколо нього не спостерігалося жодного руху. Здавалося, після того як з розваленої церкви пішов Бог, його покинуло усе живе. І тільки невгамовні зграї чорних круків час від часу влаштовували на куполі гармидер, змушували Ілію завмирати, із ще більшою увагою чіплятися очима за зруйноване часом і людьми творіння чиїхось працьовитих рук.

— Може…. Я збігаю до церкви, подивлюся? — питав Гоцика.

Гоцик ще тримався, хоч упевнене довготривале терпіння не входило до переліку його життєвих пріоритетів.

— Їсти хочеться, — відповідав похмуро. Озирався у бік містечка. — Ти краще до людей збігай. Хавки купи.

— Я? Ні! — Ілія лякався, повертався до спостереження. І хоч шлунок викручувало — спасу нема, від церкви відриватися не збирався.

Прикривав маківку здоровезний листом незнайомої, схожої на лопух рослини, торкався пальцями обпечених плечей. Голод виснажував, та більше допікало невблаганне південне сонце. Від спеки і задухи паморочилося, перед очима прозорими хвилями коливалося повітря, і тільки рятівні ночі берегли залишки сил, дозволяли непомітними тінями дістатися потічка неподалік містечка, набрати води.

Та скільки ж чекати?!

На п’ятий день Гоцик виматюкався, дістав з рюкзака сухарі і сало.

— Все! Час Х! Не поїмо — звалимося.

Ілія проковтнув сало, заліз під камінь.

— Ти ж… розбудиш мене, якщо раптом… — нагадав Гоцикові, бо до вереску боявся, що Гоцик сам зустріне пастуха, який, якщо вірити Іліїним снам, мав би таки з’явитися у церкві.