Биті є. Гоцик (Повністю)

— Ізідора? — Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. — Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.

— Та знаємо! — буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. — Це він. Його вона… чекає.

Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.

— Повернися до неї, — наказав.

— Мій брат каже… Ти повинен повернутися до Ізідори.

— Ні, ні! — Сантьяго кумедно крутив башкою.

Гоцик насупився.

— Іліє… Поясни козлу! Він пішов і забрав з собою частину Ізідориного серця. Має повернутися і віддати. Дати волю дівочому серцю, яке полонив.

— Нізащо! Я кохаю Фатіму… — вигукнув Сантьяго.

Гоцик розмахнувся, вдарив пастуха у щелепу.

— Ізідора! Її звати Ізідора, покидьку!

Пастух упав і завмер. Він лежав нерухомо, розкинув руки і ноги, ніби плив по ласкавій воді. І тільки кривавий слід на скроні вказував: вода та зветься Вічністю. Поряд із Сантьяго у скрині безсоромно сяяла купа непотрібних за мірками вічності скарбів.

Ілія закричав, кинувся до пастуха. Нахилився, спробував намацати пульс. Підвів голову.

— Гоцику… Ти убив його.

— Ні, він вдарився об скриню, — твердо відповів Гоцик.

Розстелив на траві рушник, витрусив на нього камінці, що їх Сантьяго устиг вкинути до своєї торби.

— Дай свій рушник! — наказав Ілії.

Ілію їв жах. Косував на мерця, слухняно подав Гоцикові свій рушник. Той розстелив його поряд із першим. Скинув з себе брудну футболку.

— Зійде, — буркнув. Поклав поряд із рушниками.

— Гоцику… Що ти робиш? — Ілія закружляв навколо Гоцика, оминаючи мертвого пастуха.

— Ділю усе… Мені. Тобі…

— Ти віддаси мені частину скарбу? Брате!

— Та побудуй уже свій замок на сорок кімнат, бо дах з’їде!

— Брате… — Ілія перестав помічати мертвого пастуха. — Ніколи не забуду! Ніколи… Але я ж… Скажи? Не обманув! Правда ж? Я знав, що тут на всіх вистачить. А ти… Що ти робиш? Чому ти ділиш усе на трьох?.. Пастух… Він же мертвий!

— Ізідорі віднесемо.

— Що?! — Ілії здалося, не розчув. Як це — Ізідорі? Якого біса?!

Гоцик уже закінчив розкладати монети-камінці на три купки. Зав’язав дві у рушники, одну замотав у футболку, вкинув футболку до свого рюкзака.

— Чуєш? Зроби щось із бідахою, — кивнув на пастуха. — Очі закрий, струси пилюку з одягу.

— Навіщо?

— Його ми теж понесемо. До Ізідори.

— Матір Божа! Ти з’їхав з розуму! Ми не можемо. Нас заарештують і вб’ють! Я не повернуся у те містечко! Я не хочу торкатися… мерця. Ти… Ти вбив, ти і… Навіщо все те?!

— Не верещи! Повинні ж ми звільнити дівчину, бо чекатиме до сивини. А кого? Помер, їй-богу. Хай переконається, звільнить серце. Та й поховають гідно. Не валятися ж йому отут крукам на радість.

Указав на кляті кущі.

— А я поки гілок нарубаю.

— Нащо?

— Ноші зроблю. Не на руках же його тягнути.

Ілія не чув, як Гоцик довбе кущ, тремтячою рукою заплющив очі наївному пастушкові, струсив пил та бруд з його одягу, злодійкувато скосив на Гоцика очі й поспіхом понишпорив по пастухових кишенях. Віднайшов великий зелений смарагд.

— Ну, що ж ти… — прошепотів недобре, швидко засунув камінь до своїх штанів. — Обікрасти нас захотів?.. Вражина…

Норовистою гірською дорогою до містечка Гоцик з Ілією тягнули важкі ноші з мертвим тілом, сонце валило з ніг. Гарячий піт заливав чоло — не змахували, інакше довелося б зупинятися щохвилини. Навколишній пейзаж двоївся-плигав перед Іліїними очима, пальці самі розтискалися — нема більше сил, падав. Гоцик зупинявся, похмуро зиркав на Ілію, та не гарчав, не підганяв — сам ледь дихав.

— І треба то? Треба? — бідкався Ілія.

Гоцик не відповідав. Мовчки вчіплявся у грубу гілку нош, тягнув далі. Ілія підводився — хочеш не хочеш, впрягався помагати.

Містечко — увесь час перед очима. Ось воно, поряд! Та минула година, друга, третя, а мандрівники усе тягли мерця під пекучим південним сонцем. Над ношами почали дзижчати мухи.

— Гоцику… Пастух смердить… — кволо прошепотів Ілія.

— Помреш — теж смердітимеш, — заспокоїв той.

Та Ілія не заспокоївся. Кинув ноші. Скинув рюкзак із плечей. Тер скривджені плечі.

— Все! Хоч убий! Не піду далі! Не тягнутиму оцього… покійника!

— Заткнись і впрягайся, — холодно порадив Гоцик.

— З якого це?! Ще й безплатно! Ти… Ти мене весь час експлуатуєш! А це я… Я тебе винайняв! А ти… Заплати! У тебе багато золота! Заплати, і я тягнутиму!

Гоцик усміхнувся уїдливо.

— Бухгалтер…

— Ні! — Ілія підскакував навколо Гоцика, розмахував кулаками в повітрі. — Не смій! Не смій так називати мене, брудна українська тварино!

— Що?! — Гоцик кинув ноші.

Ілія заволав і кинувся тікати.

— Біжи! — розсміявся Гоцик, буцнув ногою Іліїн рюкзак. — А твої скарби мені лишаться. Однаково ти їх мені обіцяв.

Ілія зупинився і заплакав.

— Ненавиджу… Ненавиджу тебе, брате!

— Пішли… — втомлено наказав Гоцик, першим повернувся до нош.

Та біля невеличкого гаю сили скінчилися остаточно. Попадали.

— Брате… Шкода, торбину пастухову не взяли, — сказав Ілія. — У нього вино було. Може б, і хліб знайшовся.

— Чому ж «не взяли», — хрипло відповів Гоцик. — Піди, дістань… Під тілом на ношах.

Ілія забув про нудоту й відразу. Почвалав до нош, побачив під колінками мертвого пастуха торбу, висмикнув.

— Тут і хліб, і шинка, — радів.