Биті є. Гоцик (Повністю)

На запах пішов. Рознюхав: часником і перцем тхне не звідусіль — від розчахнутих дверей по коридору праворуч. Переступив поріг. Так і є — у місячному світлі над стелею виблискує мідний посуд, у важкій дерев’яній полиці тарілки сторчма, на гачках під полицею чашки веселі. А на стільниці поряд із плитою — обмотаний серветкою плаский казанок, ще теплий. І допріває у ньому щось таке смачне, що Ілія ледь слиною не вдавився.

Відкинув серветку, відкрив кришку казана — паелья. У рисі й курятина, і помідори з червоним перцем. І кальмари, і креветки. Улюблена страва далі тягла до столу: які справи? Скуштуй. Віднайшов дерев’яну ложку, зачерпнув з казанця. Не відчував смаку — у голоду очі скажені. Ковтав, ковтав, ковтав…

Схаменувся. Покинув ложку в казані, посунув у коридор. Підійшов до найближчих дверей — оце і є та маленька кімнатка. Розчахнув обережно і закляк — порожнє ліжко, нікого.

Вжахнувся. Де?! Крався довгим коридором, зазирнув у крамничку, увійшов до іншої кімнати, обвішаної фотографіями пишногрудої красуні в мереживному шалику. Певно, Іздорина мати, подумав. Підійшов ближче — на одній із світлин пишногруду красуню ніжно обіймав ще молодий, не лисий і не пузатий, усміхнений синьйор Санчес. Посмішка світилася такою любов’ю і ніжністю, що Ілія похолов, як сам синьйор Санчес нині. «Як же я зміг?! — закалатало у грудях. — Тікати, тікати…»

Прожогом вискочив з кімнати, розчахнув двері іншої і… завмер. То була спальня Ізідори. Вітер висмикнув назовні білу занавіску, у місячному світлі важке дерев’яне ліжко означалося білосніжними простирадлами. А на них, мов два тремтячих янголи, одне навпроти одного сиділи Гоцик і Ізідора.

Напівпрозора сорочина на підлозі, подушки по кутах. Довгі чорні коси впали на голі груди… Ілії запаморочилося.

Гоцик рвучко озирнувся.

— Ілія?.. — прошепотів глухо.

Ілія втупив очі в підлогу.

— Забиратися треба, — прохрипів. — Тато її замовив… щоб нас убили. Щойно почув… На задньому дворі.

Гоцик завмер. Насторожено глянув на Ізідору. Мовчала. Не розуміла ані слова, бо — які слова?! Не прикривала наготи. Насупила тонкі брівки, із викликом дивилася на Гоцика: мовляв, невже покинеш?!

Гоцик підвівся обережно, ніби Ізідора — кришталева посудина. Ніби один необережний рух — розіб’ється.

— Де він?

— Його… — Ілія хотів було сказати «немає!», та сказав»: — Він… пішов. З якимось лобурякою. Певно, готуватися…

— Ходімо!

Гоцик розправив плечі, рвучко подався до дверей. Зупинився. Підійшов до Ізідори.

— Мені треба йти… Пробач.

Ізідора погордливо підняла підборіддя. Примружила очі.

— Я з тобою!

Гоцик розгубився.

— Ти… вільна, — мовив якомога лагідніше. — Але я… не кликав тебе за собою.

— То поклич!

Ілія відчув, як задушливий гарячий вітер огортає його, несе у стрімкому вихорі вистражданих жадань.

— Підеш із нами, Ізідоро? — прошепотів збуджено.

Ізідора

Покрученою гірською дорогою від містечка геть мчав старенький «SEAT Arosa» 1999 року народження — компактний для лояльних, затісний для категоричних жовтогарячий хетчбек з трьома дверцятами. Вихоплював світлом фар із навколишньої темряви вигини кам’янистої ґрунтівки, підскакував, приземлявся жорстко, наче й не знав про існування амортизаторів.

Ізідора упевнено тримала кермо, не зводила очей з дороги. Поряд із нею супився похмурий Гоцик, на задньому сидінні в компанії двох рюкзаків і Ізідориної дорожньої сумки трусився схвильований Ілія.

Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі — прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу — стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня — кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?

«А й справді, куди?! — думав Ілія. — Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали — тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.

Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…

Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.

Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? — дратувався. — І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула — сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби — дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.