Читаем Битi є. Книга 1: Макар полностью

— А ми оце тепер удома сидимо, — пожалілася Злата. — Уявляєш, як воно мені? Я зроду-віку більше двох днів удома не стирчала. Навіть коли спину скалічила. А тепер взагалі незрозуміло: чи нову роботу шукати, чи добра чекати від нової влади. А краще би ти, Сашо, повернувся… Ох, ми би раді були… Давай! Постарайся. Ти ж можеш. Працювали би…

«Працювали би?! — Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. — А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику — усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»

— Сашо… А може, борщу? — почув голос Злати. — Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…

Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.

— Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!

Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під’їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.

Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість — його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.

Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому — в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!

— Алло…

Макар розгубився — де ті слова, що вхоплять Нані за душу?

— У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! — хрипів агресивно, збуджено. — Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…

Відрубав зв’язок, завмер за кермом «кіа» — Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле — сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.

— Охоронна фірма «Сігма», — сказав Макар упевнено. — Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?

— Я… — прошепотів ошелешений Роберт.

— Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, — наказав Макар.

Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.

— Макаров? — Роберт допетрав, та пізно було.

Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під’їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.

— Олександре Миколайовичу, рятуйте! — зарепетував гірко. — Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди — гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з’їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…

Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?

— Колися, Роберт, — сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. Їсти… Спати… Хто? Їсти… Спати…

— Колися, Роберте. І буде тобі щастя, — повторив глухо.

Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками — консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».

— Ви… боротиметеся? — з надією запитав технолог.

— Ні, — відказав Макар. — Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!

Хто?! Чому?.. І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка — цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер — страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.

— Марта! Марта знає геть усе!

Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз — його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей — ані шурхоту. Падає за кермо — до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.

Уже перед дверима апартаментів біля цирку — риється у кишені, шукає ключі — плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…

Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.

— Завтра… — клянеться.

Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.

— Замки поміняла? — буцає носаком у двері, труситься. — Сучка! Думаєш, допоможе?!

Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом — не здивована, не знічена, — хитає головою, як на похороні:

— Сашенько, Сашенько…

Макар не помічає — схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап’ястки.

— Хто?! Ти?!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза / Проза