Читаем Битi є. Книга 1: Макар полностью

— Сашенька… — з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух — тільки такий, щоби на нього вистачило сил.

— Ти! Знаю!

— Ні…

Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює — Марта не бреше.

— Хто?

— Не знаю…

Макар відпускає Мартині зап’ястки, обіймає поривчасто й хижо.

— Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…

— Сашенька…

Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях — буц! Закрилися.

— Не треба так зі мною! — йде на коханку, тремтить від люті. — Краще давай по-людяному. Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!

Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні — новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.

— Що тут…

— Нані… Речі твої палила.

Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.

— Як… вона дізналася? — питає врешті.

— Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… — каже Марта. — Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…

— Доля?! — визвіряється. — Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!

— Віддай мої папери…

— А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…

— За півгодини по мене чоловік приїде.

— Який ще чоловік?

— Законний…

— Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?

— Генерал Баклан…

— Ну… Це не міняє діла. Хай приходить.. Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?

— Спочатку він уб’є тебе.

Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з’явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.

— Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!

Салон автівки — останній притулок.

— Ночувати нема де. Круто… — засинає прямо за кермом.

Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п’ять штук гривнями Пішольському віддав.

— Сімдесят п’ять… залишилося…

Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне — документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?

— Привіт, покидьку!

Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.

— Макаров, сволота!

Що? Механік повертається на звук.

— Фома? Блін… Ти ще…

— Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! — Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. — Я тебе, падло, зарию…

— Фома… Давай… завтра…

— Мені збитків нарахували на п’ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…

— Так, не сци! Зараз… — Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик — Десять тисяч. — Ось… Тут десять… Відрахуй собі п’ять…

Ковтає голодну слину і раптом додає:

— Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…

…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно — як ото мертвий. Ледве дихає.

— Середній клас, блін… — кривиться Фома скептично. Зосереджується на дорозі. Міст Патона, Ленінградська площа, Празька, Алма-Атинська до кінця. Поки до ДВРЗ доїдеш — виспатись можна.

Наступного ранку Макар прокинувся від запаху яєчні. Розгублено заборсався у квітчастому, як луки, простирадлі. Усівся на розкладеному дивані посеред невеличкої затишної кімнатки з радянською стінкою, до краю була забитою не кришталем — книжками. Роззирнувся безпорадно: де я? Портрет Олежки Фоміна на стіні — патлатий на якійсь горі. Два пальця догори — вікторі!

— Фома…

— Блін, я вільний! — веселий Фома спостерігав, як механік похапцем ковтає яєчню, колотив каву в турці. — Звільняюся! Круто, що ми тоді з тобою… Тепер є бабло. Може, бізнес якийсь замучу… Ми ж, блін, середній клас збиралися… піднімати власним прикладом. Ти як? Хто лице попсував?

— Менти…

— Що сталося?

— Потім…

— Добре… Ти надовго? Ні, я не проти. Удвох навіть веселіше. Просто люблю ясність.

— Не знаю… Може, тиждень-два…

— Нормально. Чуєш! Погнали в Карпати?! Снігу, кажуть, завалися…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза / Проза