Битi є. Книга 1: Макар

— Е, командире… Не мордуй себе. У кожного своя доля. Ніхто нікого не ґвалтував. Дорослі люди. Забава — неповнолітнім вхід заборонено! Ти фабрику свою повернув?

— Ні…

— Ходімо до мене, — запросила Зіна. — Пом’янемо Геракла, Ваню. Я тут недалеко живу. На Лазо.

…На охайній кухоньці пили самогонку — Зіна сама з шовковиці вигнала, — тужили…

— Вовчик тепер крутий журналюга. Ну, сам так принаймні каже, — розповідала Зіна. — Костя квасить, зараза. Такий стрес переніс…

— Ми всі…

— Е ні, командире. Костя… Він за Гераклом ходив. Ми як додому повернулися, так Геракл і зліг. А жінка в нього — молода така швендя. Ну, і втекла. Костя прийшов Геракла провідати — двері відчинені, Геракл плаче… Костя в нього й лишився. Ходив за Гераклом, як за рідною дитиною. Не пив. От хрест, не пив, бо я щодня їм борщі носила і на власні очі бачила… А раз Костя за цигарками побіг… Повертається… А Геракл висить… Отаке діло…

— Багно… Життя — багно.

— У тому-то й річ! Висить, а на грудях записка теліпається: «Життя прекрасне». Ну, Костя й з копит… Не просихає…

Макар опустив голову, завмер. Зіна зітхнула, обійняла хлопця.

— Тобі є де жити?

— Ні…

— Залишайся в мене. Місця вистачить.

— Ні…

Двадцять сьомого квітня дві тисячі десятого року рівно опівдні перукарка Ліда, що їй від бабусі у спадок залишилася мала хавірка на Костянтинівській, сиділа у плетеному кріслі на веранді, пояснювала молодому білявому хлопцю, що стояв перед нею — худий, похмурий, правиця на перев’язу:

— Ти не дивися, що квартира мала. А на веранду вийдеш — космос. Сама би жила, та дуже гроші потрібні. Та й небагато прошу. За все — три тисячі гривень.

— Підходить, — прошепотів Макар.

Ліда примружила око, зиркнула на хлопця підозріливо.

— Так ти мені одного мого квартиранта колишнього нагадуєш. Макаров такий собі. Сашко був. Це не ти, бува?

— Ні… Макарових отут… ціла країна…

Ліда не стала сперечатися. Вона квартиранту не батюшка, щоб він сповідався. Гроші ухопила — за місяць навідається.

Макар усівся на дерев’яну підлогу веранди. Незграбно дістав з кишені «Прилуки»…

— Усе спочатку? — вимовив тихо.

Епілог

Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана — мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.

— До Ізраїлю поїдемо, лялечко, — оголосив на початку літа. — Тут спекотно.

Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.

— Не поїду, — сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…

— Ну й дурна, що лишилася! — поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. — Тут нині такі мутки починаються — рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…

— Ти бачив Сашка? — обережно запитала Марта.

Рома кивнув.

— Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. — Задумався. — Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку. І тобі раджу.

Замість звичного «безумовно» Марта всміхнулася сумно, захитала головою:

— Яке ж кляте життя! Яке ж кляте…

— У монастир зібралася? — спитав Рома.

— У монастир? — Марта зачудовано глянула на Шиллєра. — Ти дуже розумний, Ромо. Дуже… Колись же треба і каятися. Правда?

— Бог з тобою, Марто! — відхрестився Шиллєр.

У середині спекотного літа дві тисячі десятого про появу Макара на Андріївському знав Новаковський. Виматюкав білявого подумки: світлини кривавої події, розміщені в Інтернеті, і досі змушували Ярослава Михайловича виправдуватися, бо одна з них зафіксувала біля фабрики і його постать… Налетіла преса: усім чогось здалося, що саме Новаковський міг бути отим рейдером, який відтяпав Макарову фабрику. А Новаковському — начхати на ту фабрику. Нані би… розрадити. Як білявий вижив після своєї забавки, пожвавішала, завелася, очі горіли, як у тій лихоманці. І коли мовчав у лікарні, як та колода, не здавалася. Усе дивилася на нього, стукала в його серце. А коли білявий з лікарні втік, геть змарніла. Та спокійною стала. Надто спокійною. Аж дивитися на неї страшно.

— Він на Андріївському, — сам вирішив повідомити доньку.

Кивнула…

— Так. Від Андріївського до космосу — рукою докинути, — відповіла незрозуміле.

З першого ж дня після переїзду на Костянтинівську Макар уважно прислухався до себе. Жити не хотілося, помирати — теж. Усе так же сильно хотілося зрозуміти: як то — жити, коли жити не хочеться. Він сподівався — повернення до їхнього з Любою й Гоциком космосу наситить душу новими відчуттями, та жити однаково не хотілося. І помирати.

Не виходив із прихистку кілька тижнів — тільки по цигарки та їжу. Курив, дивився у потріскану стелю, міркував уголос:

— Як жити?