Битi є. Книга 1: Макар

Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу — Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима — звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці…. Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну — а не пробити. Стрибає на неї — не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного — цирк! — а Макар по них шкарябається, та — по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила — люди. Гуртом воно…

Пам’ять старається — уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку — втримався. Новаковський — сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!

Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все — розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все — руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня — сила. Ваня знає…

Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло — болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?

Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?

Друзі? Перед очима — Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча — і за Любою з Гоциком.

«Друзі — категорія шляхетна, — снувалася думка. — Негідникам судилося мати кого завгодно — колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів — ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше — маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні — вбогі апріорі? Що згода скніти — ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?.. Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?.. Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так. …Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя — багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»

Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується — фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна — фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», — гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.

Думка обірвалася — всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Усе позаду, — казав хворому, скаліченому. — Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити — забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»

Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.

— Яких ще інших? — прошепотів гірко.

А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком вий. Не втримався. Штовхонув ногою медсестру-хропуху:

— Ей… Сестро…

Підхопилася:

— Слава Богу! Вам краще…

— Що з моєю фабрикою? — прошепотів Макар.

— Тільки не хвилюйтеся. Вам не можна хвилюватися. Вас привезли з кульовими пораненнями, ви перенесли кілька складних операцій.

— Що з фабрикою? — захрипів. У роті стало солоно: кров.