Битi є. Книга 1: Макар

— Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала проблема вибору. Навіть у безальтернативних ситуаціях, — розгубився літератор.

— Попутного вітру, Геракле, — зітхнула Зіна.

— Доярка! Як ти тільки смієш… — пхикнув Пустовоєв. — Я залишуся, щоби на власні очі побачити нашу спільну вікторію…. з якогось небезпечного кута.

Макар ошелешено дивився на заручників. Зіна… Зіна — міць! Із Зіною хоч на Еверест. Літератор… Геракл нещасний! Дитя наївне й чисте. Костя… Костя — філософ, мать його. Внутрішня еміграція. Скільки таких… Вовчик, блін. До чого ж вони схожі! І не тільки білявим волоссям. Тільки драбину бачить. Вовчику конче треба по драбині дертися… Краще, ніж під драбиною скніти чи знизу ніжки їй підпилювати. Ваня… Ваня — людина. Отой другий — слабак, а Ваня… Треба буде у Вані якось розпитати: як жити?

— Люди… Схаменіться. Ідіть геть, — прошепотів. — Це моя гра. Я ж вас не всиновлював, щоби ви оце біля мене товклися.

Ваня простягнув руку, як той безхатченко, наказав заручникам:

— Давайте. Кладіть гроші назад. Щоб у ментів запитань не виникло. Чуєте? Не було ніяких грошей. Вам ніхто нічого не обіцяв. Заручники, й крапка.

Костя легко розстався зі здобиччю, Зіна віддала гроші з прикрістю, штовхонула Пустовоєва.

— Діставай свою сотню, Геракле, бо зараз знову почнеш скиглити про проблему вибору.

Літератор дістав гроші, схлипнув.

— Матір Божа… Дякую, що путь указала… Я ж міг проспати цю ніч удома… Як проспав ціле життя…

Ваня склав гроші, простягнув механіку.

— Тримай. Думаю, згодяться… Твоя гра, хлопче, тільки починається…

Макар покрутив у руках гроші, поклав у Зінину долоню.

— Зіні гроші більш потрібні.

Зіна взяла гроші, обійняла механіка, притисла до себе. Схлипнула.

— Ох і сука ти, Сашко!

— Так, Зіно. Я ще та сука, — прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. — Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?

— Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… — вигукнув літератор.

Ваня Корбут підняв вгору руку — всі стихли.

— Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви — заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій — тобі віддам, терорист хріновий.

— У тебе був бронежилет? — Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.

— Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. — Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: — Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать — не тронуть.

— Ваня! Сховай реєстр у себе, — сказав механік. — Для мене він — останній шанс.

Ваня кивнув, заховав теку з реєстром під камуфляж. Усадив слабкого механіка на підлозі біля столу, посунув до дверей.

— План такий… Саша телефонує і каже, що здається. Я зараз обережно відчиняю двері, і ми… чекаємо гостей. Не сціть, люди! Прорвемося.

— Товаришу військовий! Ваня! Мені дуже страшно! — зізнався Геракл.

— Агонія, агонія… Скільки можна? Коли стрілятимуть? — захитався Костя.

Зіна вхопила його за руку.

— Замовкни, алкаш! Померти поспішаєш?

— Краще у гівні жити?

— Костю, Костю! Отак і сидіть! — Вова навів на алкаша смартфон, клацнув. — Супер!

— Вовчик! — Макар раптом зрозумів, що готовий до всього. Навіть померти. — Якщо мене… завалять… Розкажеш?..

— Ми вже в Інтернеті, чувак, — усміхнувся Вова.

— Круто… Ну, тоді гра справді тільки починається.

Стиснув долоні в кулаки.

— Вов’! Подаруй бейсболку! На пам’ять…

Вова жбурнув бейсболку з кута через увесь хол до механіка.

— Лови!

Бейсболка не долетіла, впала посеред холу.

— Годі гратися. Приготуйтеся! — Ваня Корбут швидко йшов від прочинених дверей. Підняв бейсболку, кинув Макару, впав поряд.

— Зачекай! — Макар згадав про Марту. Вийняв із кишені пакет із компроматом, дав Вані. — Це треба під холодильник у кухоньці сховати.

Ваня кивнув, побіг з пакетом на кухоньку.

— Не ворушіться! — наказував на ходу.

— А давайте зробимо групове фото! — відчайдушно хоробро запропонував із кута Геракл. — Потім… Коли все скінчиться.

— Обов’язково, — прошепотів Макар і натягнув на голову бейсболку.

— О! Тепер наш терорист — викапаний Вовчик, — сказала Зіна.

Усе тільки починалося.

«Сігмівці» рвалися, як пси з ланцюгів, та їх відсунули менти: охолоньте! Треба було краще охороняти! Без вас управимося! «Альфівці» перевіряли набої, цивільні переполошилися: невже без штурму не обійдеться?.. Місто прокинулося. На вулицях з’явилися люди. Місце події оточили, щоби ніхто й на сто метрів не наблизився. Цікавим відповідали: антитерористичне навчання. Коли скінчиться? Усе тільки починалося.

Блідий розлючений Новаковський учепився в руку командира «Альфи», уперто дивився на захоплену будівлю.

— Тільки без фанатизму!

— Ярославе Михайловичу! Це падло на ваші переговори насрало, а ви… «без фанатизму»! Він мені за цю ніч… під цим кущем… по повній заплатить…