Битi є. Макар

До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча — ні! Хіба трударі носили смугасті матроські тільняшки й ідіотські білі шорти з лейблом «Gant»?

Марта розкинула руки назустріч хазяїну.

— Ярославе Михайловичу!

— Привіт-привіт, Марто! Чого так довго?.. — Новаковський з півоберта.

— А я не сама. Познайомтеся. Це — Олександр Макаров. Був помічником Володимира Гнатовича, а тепер…

— Знайомі вже, — кивнув хазяїн. — Служив?

— Що? — розгубився Макар.

— В армії служив?

— Ні.

— Погано.

Макар відчув, як ступні спітніли, ніби третю добу несвіжими портянками обмотані.

— Але хоче послужити, — вставилася Марта. — Володимир Гнатович…

— Ходімо, — відповів Новаковський, кивнув у бік яхти. — На яхті поговоримо.

Макар був сіпнувся був за Новаковським і Мартою, що вона вже поспішала за хазяїном маєтку услід, та Новаковський зупинився, зиркнув на механіка з прикрістю:

— А ти куди?

Марта полохливо глянула на механіка.

— Сашко… Ти тут… Добре?

— Безумовно, — на автоматі. Кров до скронь. «І ви питаєте, чому вас ненавидять?» — у простір.

— Шампанське? — почув за спиною.

Озирнувся. Біля нього стояв хлопець-офіціант із тацею.

Після першого келеха льодяного шампанського Макар почав відлік часу наївними міркуваннями про те, що Марта впорається хвилин за двадцять. Присів у плетене з ротангу крісло неподалік галасливої компанії. Цідив холодне вино з бульбашками, мандраж бив. «Давай, сонце! Вибори мені гроші! — подумки підбадьорював Марту. — А дядько ще той… «В армії служив?» Сам, мабуть, півжиття в чоботях! Ну, не служив! В інституті військова підготовка була. Стріляти вмію. «Макарова» за хвилину розберу та зберу. І не схиблю, як треба. Блін! Макаров «Макарова»… Де Марта?!»

За годину, після третього келеха, думав тільки про одне: де туалет?! Пішов блукати просторим двором. А де… На столах біля басейну — наїдків на армію. А де… Гості ввічливо кивають: «Добрий вечір!» — і тої ж миті повертаються до своїх розваг. А де… У дім самому пхатися якось незручно. І офіціантів не видно. У соснах ховаються? А де…

Механік накинув коло двором, зупинився біля крайнього столика, що він майже потонув у густих нетутешніх декоративних кущах, і раптом очам не повірив: за столиком сидів Борька Рудь. Не те щоби друг чи приятель. Так, звичайний знайомець. Перетиналися колись кілька разів в інститутському гуртожитку. Макар навіть не пам’ятав, де саме вчився Борька Рудь, чи вчився і взагалі — хто він такий. Може, до інститутського гуртожитку його хтось із друзів приводив? Чи не однаково?! Відверто зрадів знайомому обличчю. Іч! Втупився в ноутбук, щось вивчає зосереджено. Кому вечірка, а кому праця? Може, хоч підкаже, як до туалету дійти.

— Боря…

Схожий на журавля в окулярах, незграбний гостроносий хлоп років двадцяти п’яти відірвався від справи.

— Саня. Макаров, — констатував незворушно. — Привіт.

— Де тут туалет? — головна мета миті.

— Зараз. Проведу.

Як удома. Ноутбук відклав, посунув у бік пишної хати.

— За холом праворуч.

— Дякую.

Якби сечовий міхур не влаштував загрозливу істерику, Макар устиг би роздивитися всі коштовні цяцьки у холі, та їх і в туалеті вистачало. «А крісла й комплекти чистої нижньої білизни тут навіщо?» — не міг докумекати. Та розбиратися з чудацтвами багатих не став. Швидко повертався холом до дверей, що вели до внутрішнього двору. Аби тільки Боря не щез. Розпитати б обережно…

— Саня, — журавель тупцяв біля дверей.

— Боря. Урятував. — Макар ішов до незворушного, як гниле болото, Рудя, губився — ніяк не міг віднайти й ухопитися за годящу тональність, яка зробила би розмову відвертою і довірчою.

— Прошу.

І все? Макар демонстративно весело всміхнувся, жестом у бік накритих столиків.

— Давай! За зустріч.

— Дякую. Не можу.

— Зав’язав? Здоровий спосіб життя чи іслам сповідуєш? — Макар ніс лабуду, з язика рвалося інше: ти як тут опинився, Борю? Що ти тут робиш? Хто тут тебе на повідку тримає, а може, ти когось? Ну! Повідай хоч щось!

Боря — ніби почув.

— Саня. Пам’ятаєш, ми колись у гуртожитку обговорювали фундаментальні проблеми теорії функцій?

— Безумовно, — збрехав, не мигнув.

— Кандидатську пишу… — врешті довірився журавель.

— Тут? — ляпнув Макар замість «вітаю».

— Ні. Після роботи. У вільний час.

— А, то ти оце на роботі? — почав вивідувати механік.

— Так.

— У тебе є вільний час?

— Я мало сплю.

— Я теж мало сплю, Борю. Може, якось зустрінемося? Розкажеш про дисертацію. Цікаво…

Журавель кивнув, простягнув механіку візитівку, мовляв, зідзвонимось. Макар поклав її до кишені, не роздивляючись. А хотілося.

— А я без візитівок. Відпочиваю…

— Зрозуміло… — знову без емоцій.

Механік указав на ноутбук на столику.

— Наукова робота в компі?

— Ні, тут поточне. План для Ярослава Михайловича на завтра складав, — відкрився Боря.

— Ти помічник Новаковського?

— Так.

— У нас із тобою однаковий розклáд, — обережно сказав Макар. — Я теж був помічником народного депутата. Але основне — то моя «дисертація». Щодня пишу. З ранку до ночі.