Битi є. Макар

— Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! — Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. — Мій друг платить!

Сунув до апартаментів — криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути — по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…

Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.

— Нані… — кричав у ночі. — Без тебе мені нема життя! Без тебе — неможливо…

Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під’їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від’їжджатиме на автівці надовго, та перед очима — широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…

Макар натис на клаксон — фа!

— Прощавай, люба, — всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.

«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.

Нані біля під’їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.

— Чому він сказав «прощавай»? — чіплялася до слів. — Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…

Захопилася — а й справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними — прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж — її єдина квітка. Інших не існує.

Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася — а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот — аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев’яну виделку, що нею зручно м’ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.

— Що це? — крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно — не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.

— Тільки гляну, — вирішила врешті.

Обережно підняла за краєчок — з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.

— Жах! — розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.

«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє! Навіки твоя Марта».

— Що це? — прошепотіла.

У кутку листівки приписка — «1 грудня 2009 р.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок накупила, і оце Сашкові… Традиційно під холодильником приховала.

Нані жбурнула коробку з гидливим відчаєм. Підхопилася, до дверей. Зупинилася, обернулася до записника, тихо пішла назад. Підняла з підлоги чужі записи. «Сашкові Макарову: “Кіа Сіїд” — 17900 дол. США; одяг — 5324 дол. США…» Ну, і далі за текстом… Малий записник упав, підняв немислиму вселенську куряву. Світ задихнувся й помер. Нані закрила долонями вуха, ніби останній жалібний стогін вчорашнього щастя рвав перетинки, притулилася до стіни і закричала так відчайдушно і голосно, що двірник під під’їздом спересердя плюнув, осудливо захитав головою:

— А вам, багатим, чого ридати?!

О дев’ятій ранку Новаковському зателефонував переляканий Боря Рудь.

— Ярославе… Михайловичу, — белькотів. — Нані… Кричить у трубку… Забери… Я уже їду… Я біля Лаври…

Автівка Новаковського саме скніла в заторі біля Південного мосту, та коли Боря Рудь домчав до апартаментів біля цирку, розхристана, ніби з пожежі, Нані уже сиділа у батьківському «кубику». Новаковський мовчав, дихати забув. Дивився на безцінну дитину насторожено, серце ридма від розпачу. Здавалося, скажи він першим хоч слово, Нані вибухне, заллється сльозами, а далі… Не дай Боже, аби повторилося те, що сталося з донькою після смерті Ануки.

Нані раптом здригнулася, торкнулася тремтячою долонею щоки…

— Убий його, тату… — прошепотіла ледь чутно.