Битi є. Макар

— Але ж не можна жити серед вульгарності і банальності, тату, лише через те, що ми поки не маємо свого даху! — упевнена.

Декларувати легко не тим, у кого мільйони. Тим, у кого воля.

— Мамі би сподобалося, — додала тихо.

Макар відчув у повітрі невидиму напругу, підхопив зі столу пляшку.

— Ярославе Михайловичу, — зважено. — Нані казала, ви віддаєте перевагу виключно закарпатському коньяку.

— А салат я робила сама! — Нані вже кружляла біля столу, поправляла серветки. — Тату! Прошу! Сьогодні я пригощатиму тебе.

— Ми… — поправив механік.

Нані знітилася. Насупила бровки.

— Ми… Ніяк не звикну, що я… У минулому… Ми.

Тости — як із «калашникова».

— А тепер давайте за те… — Макар не сп’янів, ні, але ж розм’як, розслабився, — …щоби Нані врешті поборола своє небажання керувати автівкою і здала на права.

Новаковський завмер. Обережно глянув на єдину дитину.

— У мене кращий тост, — глухо прошепотіла Нані. — За мій проект. За те, щоби до наступного літа я перебудувала дім у Процеві…

Ярослав Михайлович Новаковський повертався до хати на Оболонській набережній ще більш спантеличеним, ніж у ту мить, коли Нані оголосила про переїзд до білявого виродка. Виходить, і донині донька не повідала Макарову про те, чому не сідає за кермо, чому перебудовує дім у Процеві. Про Ануку… Розпитати? «Ще не час, тату, — скаже. — Згодом…»

— Що в тебе на душі, доню? — мучився. — Які ти правила для свого кохання склала? Чи просто не віриш білявому до кінця? Як розібрати?

Душевні гризоти дали поштовх парадоксальним діям.

— Треба би ще прослідкувати за цим Макаровим, — наказав начальнику власної охорони. — Та тільки обережно, без поспіху. Нані й цьому білявому не можна знати.

Чорнокоса Нані Новаковська наворожила білявому Сашкові Макарову свої світи. У них не існувало людей, близьких і дальніх родичів, минулого, багатослівних роздумів про життя й амбітних планів підкорити чи принаймні врятувати Всесвіт. Сам винен. Сказав колись: «Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує». Омана… Марево. Фата моргана… Немає нічого й нікого, крім них. Реальність день у день довбала гострим дзьобом, варто було тільки розімкнути обійми, та Нані пручалася, наче розмови про них, що вони були ними до того, як пізнали одне одного, породжували загрозливе незліченне буяння інших квітів.

— Давай ніколи не згадувати про те, що було з нами до…

— …двадцять сьомого квітня, — шепотів Макар.

Нані по-дитячому здивовано вигинала вуста. Кивала.

— Нечесно, Сашо… Я пізнала тебе пізніше!

У них усе було нечесно. Й на мить розлучатися не бажали, та справи гнали Макара на фабрику, Нані — у Проців, і, коли розбурхані буденною маячнею, зголоднілі один без одного до нестями, врешті зливалися в єдине під прискіпливою увагою стін Мартиних апартаментів, отоді-то й панували їхні світи.

— Ти єдина… Моє прекрасне божевілля… Мрія…

Як же легко жити, коли не треба брехати і є табу на розмови про минуле. До крил, до наївної віри, що й ніхто тепер навкруги не бреше, усе по-чесному.

— Неймовірно! — розповідав Нані. — Питання по держзамовленню вирішиться саме першого грудня.

— Що ж у тому неймовірного?

— Першого в мене день народження. І такий подарунок… — ляпнув і цілісінький день потім мордувався. Ну навіщо сказав? Хай би — перше грудня, він завалює дім білими крокусами, Нані дивується: «Що це?», він шепоче: «Мій день народження… раніше був першого. Тепер — двадцять сьомого квітня… А це — згадка…»

— Олександре Миколайовичу! — справи безжально шматували Макарові фантазії. Бухгалтер Гурман трусив папірцем у руці. — Катастрофа! Поляк не відвантажить шовк.

Поляк? Ах ти ж сука! Домовилися ж — оплата після отримання партії тканин.

— Що каже?

— …Я вже приготував… готівку, — зітхнув Гурман.

— Добре, їду!

А що робити? Поляк Пішольський сидів у Ковелі, затарював склади тканинами напряму від виробників Польщі та Білорусі, продавав швейникам України і чхав на чесне слово та домовленості. Обіцяв поставити шовк без передоплати? А передумав. І не задурно. Макар уже бував у Пішольського. Привіз десять тисяч свіжих баксюків, і справа зрушилася.

— А держзамовлення? Як же ви встигнете?

Календар свідчив: двадцять п’яте листопада.

— П’ять днів? Устигну майнути до Ковеля й повернутися вчасно. Нічого, Іване Марковичу. Це востаннє! Після Нового року вийдемо на прямі контакти, і пішов він…

Розсміявся. Проблем не було. Тільки справи. Хотів був гайнути на захід у ніч, та вчасно схаменувся: попередити Нані, виспатися, зідзвонитися з Пішольським.

— Ви тут пильнуйте все, Іване Марковичу!

— Бог із вами, Олександре Миколайовичу! Не наврочте! У нас тепер — як на німецькій броварні! Й краплина мимо діжі не пролетить.

— А Пилипенко й досі не заґратував одне вікно на першому поверсі! — відказав прискіпливо. Хазяїн.

Нані приголомшено констатувала руйнування примарних світів. Жити тільки коханням… ніяк не виходило. Перебудова процівського дому повертала до щемних спогадів, наповнювала серце світлою печаллю, вона чіплялася за дерева й кущі — ніяк не відпускала Нані до Києва, до Саші.