Читаем Битi є. Макар полностью

— Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…

— Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.

Мобільний вирубив, навкруги — куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» — допетрав. Підпис під платіжкою — даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.

Нані смажила грінки — дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…

— Проектувати будинки легше…

Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.

— Познайом мене зі своїм татом, Нані, — у лоба.

Завмерла.

— Навіщо?

— Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

— Нані, люба… Є про що думати? — обережно. — Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

— Усіх?.. Їх просто нема тепер, Сашо…

— Безумовно! — Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. — Безумовно, сонце! Але рідних… Їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

— Тебе так хвилює мій тато!

— Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! — замовк, напружився. — …Не любиш?

Нані сиділа на розбещеному дивані — свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.

— Я… боюся, Сашо.

Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює — як не брехати, одразу крила…

— Я… теж… боюся…

До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.

— Тату?..

— Чому ти не відповідаєш, Нані? — і стільки тривог та жалю у тих простих словах.

Схаменулася.

— Сюрприз готую… — поспіхом. Наче перепросила. — Ти де, таточку?

— Вдома. Обідаю…

— Отам і будь. Зараз під’їдемо.

— З ким?

— Із Сашею…

Не спитала механіка — можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.

Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:

— Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?

— Так… — видушив Ярослав Михайлович.

— Ну, от і добре.

— Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… — механік імпровізував. — Перемішувати справи з… особистим…

— Ну, то таке… Мужик без справи — не мужик.

— У мене теж є справа, — сказала Нані.

— Пагорб насипають… — кивнув Новаковський.

— Знаю… Тепер мені в Процеві більше часу проводити…

— А що в Процеві? — запитав механік і, перш ніж останнє слово вилетіло з рота, побачив, як насупився Новаковський, як вигнула спинку Нані, зиркнула на тата, усміхнулася знічено.

— То… сімейне… Я розповім тобі. Згодом…

Над столом зависла важка мовчанка. Притискала до підлоги людей, чашки, ошатну скатертину… Мобільний виручив. Як завжди.

— Олександре Миколайовичу! Бязь другого сорту. Брати? — схвильовано повідомив бухгалтер Гурман.

— Ціна?

— Більш ніж!

— Беріть!

— Із фабрики, — пояснив Новаковському і Нані.

— Проблеми?

— Так… поточне. Мені час. Я… радий, що Нані… познайомила нас, хоча ми…

— Саша не подобається тобі, тату, — сказала Нані, коли механік залишив квартиру на Оболонській набережній. — Я боялася того…

— Ну, то таке… Я теж не подобався твоєму дідові. — Новаковський усміхнувся сумно. — Аби тобі щастя, дитино… А я… Я завжди поруч. Як от і мама… Благослови тебе Господь.

Розв’язані проблеми відпадали, як суха короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…

Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра — маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?

— Не з’їжджай звідси, — сказала раз. — Тут… ми пізнали любов. Тут хочу. Давай, я зустрінуся з хазяйкою. Запропоную їй більше грошей…

— Ні! — збурився. — Тільки не це. Ніколи не говори зі мною про гроші, Нані. Ти ніколи не платитимеш… Ні за мене! Ні за нас! Ні за себе! Хочеш тут? Буде!

Вештався розкішними апартаментами, кумекав: а й те — якого з’їжджати? Можна і тут залишитися. І поки Марта в гіпсі… І по тому…

Дурнувате знайомство із Новаковським такого пенделя дало — того ж вечора до коханки погнав. Шкірою відчував: усе, чувак, — далі тягнути вкрай небезпечно. Час валити Мартазавру.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза