Читаем Битi є. Макар полностью

Привід — залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев’яносто п’ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…

— Ярославе Михайловичу? — Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.

Не чекав? Серйозний такий… Більше — упевнений. Спокійний.

Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати — неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.

— Саша… — з прикрістю.

— Доброго дня, — уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. — Ви… у справах?

— А ти думав, цілуватися із тобою прийшов?! — вибухнув Новаковський. Ні, хай йому грець, йому не подобався цей білявий покидьок! Дратував з першого погляду, з першого слова.

— Вибачте. Подумав… Може, ви за Нані… переживаєте.

— А мені є за що переживати? — насторожився. Обмацав механіка хижим поглядом.

— Ні…

— Тобто… Мужик? Слово тримаєш?

— Безумовно.

— Ну… добре, — видушив. — Ти тут… на зв’язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…

— Готовий…

І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.

— Щось ти не дуже радісний… Сашо!

«А ти думав, обніматися кинуся?..» — плюнув механік подумки. Знизав плечима.

— Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…

— А на Русанівку до кого ночами їздиш? — раптом спитав Новаковський.

Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…

— Що таке, Сашо?

— Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…

— Та знаю я Марту, — підозріло насупився Новаковський. — Ти в неї кур’єром чи як?

— Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… — замовк. І раптом додав. — Нані знає…

Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?

— Ну, Марта — то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…

— Не скажу.

Новаковський кивнув і врешті вимівся.

Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері — мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.

А коли? Закрутило, аж заскиглив — дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає — контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…

— Нормально, нормально… — Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. — Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…

— І що було б?

— Раніше би перепросив…

— За що? — Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.

— Ну, назвав же я тебе колись куркою…

— Не пам’ятаю.

— А я все пам’ятаю. Усе, — уїдливо посміхається Рома. — Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.

— Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…

Ледь Шиллєра здихався — Нані на дроті.

— Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… — бац по маківці.

— Я так чекав цього… — А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.

— Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. — Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.

— Перша спроба? — Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані — його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.

— Обіцяй, що обов’язково скуштуєш. — Їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.

— Люба… З твоїх рук…

— А як вийде неїстівне? — лякає Нані.

— Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…

— Сашко! Нога… — Марта на дроті!

— Слухаю, сонце.

— Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…

Механік завмирає: невже місяць пролетів?

А тут бухгалтер Гурман до кабінету.

— Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?

— Яка бязь?

— Тканина.

— Нащо вона нам?

— Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…

— Держзамовлення ще нема.

— А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.

— А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?

— О! Бязь таки… Так!

— Купуйте!

— Саша… — А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.

— Слухаю, Ярославе Михайловичу.

— Не знаєш, де Нані?

— …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза