Битi є. Макар

Хвала Господу, вимівся, а Марті й порадіти оце ніколи, що доля їй такого турботливого генерала відпасувала. Розібрати торбу з харчем сил вистачило, а куди той віник подіти — не знає. Викинути не можна — генерал Вітя завтра прийде і запитає: «А де квіти?» І залишити ніяк — Сашко з’явиться, вкрай здивується: «Тільки не кажи, що від шефа. Такі троянди тільки коханим дарують…»

— На балкон віднесу! — зметикувала. У голові-то воно просто лягло: поки тут Сашко буде, квіти на балконі перечекають, а як він піде, Марта Вітін віник назад до квартири затягне.

На милиці сперлася — стоїть. А вигоди — дуля: у милиці вчепилася. Хоч у зубах ті троянди на балкон неси!

— Сили небесні…

Нахилилася, однією рукою важкий віник підхопила і… кинула на підлогу уперед, до балкону ближче. Отак… Дошкандибала до букету: декілька кидків, і буде — так нова халепа! Як його нахилитися й ті квіти підхопити, щоби не гепнутися на підлогу поряд із трояндами? Учепилася однією рукою в милиці, присіла — загіпсовану ногу вперед. Не виходить. Губи зціпила. Знову. Загіпсовану ногу назад — ластівка, мать її… До букету тягнеться… Ніяк.

— Милиці! — здогадалася.

До букету доплигала, милицею підштовхнула його до балкону. Ще…

— Сонце, ти спітніла, наче трудилася, не розгинаючись, — насторожено мовив Макар, ледь переступив поріг.

Довго товкся під дверима, настирливо тиснув на кнопку дзвінка, та коханка відчинила лише хвилин за десять.

— Мені тепер і ходити — робота, Сашенько, — відповіла вкрай знервована Марта.

На балконі валявся Вітін букет, та по вітальні густо червоніли пелюстки, наче хто всіяв. Марта хотіла була відволікти коханця, додати жалів і навіть показати рентгенівський знімок зламаної кінцівки, та зиркнула на нього, завмерла.

— Що з тобою, Сашенько?

Він знітився, почервонів.

— Аудит… — буркнув. — До ночі… Що перевіряти, якщо питання вирішено в принципі? Не розумію…

— Ти такий… свіжий…

— Безумовно! Мене щойно випекли і вийняли з печі, — спробував віджартуватися. — Тому я хочу… чаю. Ти… відпочивай. Я на кухню, сонце. Заварю чай, а ти з’їж мене. Як булку з чаєм.

Насупився, простягнув Марті чималий пакунок. Вчасно допетрав: їй важко відірвати руки від милиць. Поклав пакунок на стілець.

— Тут… бинти, ліки… Я подумав — згодиться…

Марта не відводила від механіка підозріливого погляду.

— Що з тобою, Сашенько? — повторила тьмяно.

Занервувався.

— Сонце! Та все добре! Отримаю держзамовлення, повезу тебе на острови. Куплю діамант, викупаю у шампанському, покатаю на яхті! Чи на верблюді… Перспективи, сонце! Я врешті відчув перспективи. Віриш?

— Безумовно… — ще супилася, та голос потеплішав.

Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.

— Розказуй… — Ледве допер бабу до дивану. — Що сталося? Як ти?

— Біда…

— Я з тобою сьогодні лишуся.

— Що?

— Ти проти?

— Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…

— Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…

— То я… — Марта не встигала за думкою механіка. — Залишишся?

— Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…

— Коханий мій… Обожнюю… — попливла.

— Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. — Концентрація врешті повернулася. — Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу зробити для тебе щось неймовірне… Карколомне… Таке, щоби ти…

У самий розпал гарячої промови мобільний механіка — дзелень. Підскочив.

— Хто це? — зиркнула Марта.

— З фабрики… — збрехав. Телефон до вуха. — Алло…

— Сашо… — почув голос Нані. — Я хочу запам’ятати не тільки цей день… Але і цю ніч…

— Добре… — видушив.

Нані засміялася тихо і ніжно — дзвіночок у темряві.

— Опівночі… — прошепотіла.

— Добре! — збудження залило миттєво і невідворотно — цунамі. Радість під кадик: значить, дарма він мордувався? Нані пофіг той задушливий простір і зім’яті квіти. Вона знову хоче його тепер… Він — завжди… Що вона придумала? Відправила кудись татка, його чекає? Де? На Оболонській набережній? У Процеві?

До вікна. Подалі від Марти.

— Опівночі біля Софії… — сказала Нані.

«Де?» — ледь з язика не впало.

— …Добре.

— Під Богданом…

— Я зрозумів, — кивнув діловито. Відрубав зв’язок.

— Щось сталося? — Марта тяглася до милиць, силкувалася встати.

— Нічого. Бухгалтер… З приводу завтрашнього аудиту.

— А хіба сьогодні аудитори не працювали?

— Працювали. Думаєш, такі справи за день робляться? — обійняв Марту, допоміг підвестися.

Серце співало. Розсміявся. Цьомкнув коханку у лоб.

— Сонце! — гукнув весело. — Та що з тобою? — притис до себе. — Давай чаювати, їй-богу. Я з тими аудиторами й перекусити не встиг.

І — наче шило в дупі. Допоміг Марті пересісти у крісло, мотнувся на кухню — дзень-дрень чашками. Чай, цукор… До холодильника — що є? Сир, копчене, ікра. Жирно живеш, Марто! Усе файно на тацю виклав. У бік вітальні озирнувся. Обережно дістав із кишені конвалюту снодійного — недарма ж до аптеки забігав. Виколупав пігулку, вкинув до чашки.

— Блін… Чашки не переплутати…

За п’ятнадцять хвилин Марта-костяна нога густо сопіла на Макаровому плечі.

— Сонце… — голосно.