Битi є. Макар

Тіло ще гаряче. Печуть думки, не те щоби слова… Макар летить на Русанівку, б’є кулаком по керму. Так ти вмієш мордувати, Нані? Витончена, норовиста, до божевілля прекрасна! Оволоділа без атаки, не віддала жодного наказу, відпускаєш — наче від серця відриваєш, а сама… Чого хочеш? Аби казився від ревнощів? Та Макар цього Рудя просто приб’є на фіг, гниду! Шістка підневільна. Ніякої гордості! Наказала Нані відвезти її до Софії, чекати всю ніч — прошу! Рудь… Та ні! Справа не в ньому! Чому Нані так вчинила?!

— Вона його просто… не помічає, — прошепотів уражено.

Так і є. Цілувалися біля новенького «БМВ» на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду. Рудь стирчав в автівці, дивився ніби в інший бік, а механіка аж крутило від жорстких хвиль Бориної ненависті. І Борині пальці на кермі — аж сині. Автівка уже зрушила з місця, Нані сиділа позаду, дивилася на Макара крізь затемнене скло із таким відвертим жаданням, що механікові — хоч услід біжи. Борю вона просто не бачила. «Якщо Нані розлюбить… не достукаюся», — зрозумів раптом.

— Фігня! — на весь салон. — Вона моя… Моя!

Та заспокоїтися не вдалося. До вітальні Мартазаври ввійшов — супермен у лігві злих сил. Роззирнувся: що тут у нас? До смерті готові всі, хто тільки нявкнути посміє?!

На дивані мертвою тушкою валялася Мартазавра, і тільки легке підхропування свідчило: жива, бідаха.

Механік упав у крісло навпроти коханки, витяг із кишені клятий пакунок, що від нього на дупі дірка.

— Ну… І що маємо?

Пакунок виявився — куди там Аладдіновій печері. Грошей — сто тисяч гривень. Папірці цікаві. Що не папірець — діамант. Вонючий, щоправда. Смердить… Механік найперше свою розписку відшукав.

— Ось вона… Перепустка на волю!

На радощах хотів був попрацювати шредером — на порох ту розписку, та зупинився. Сховав у кишеню, взявся інші папірці перебирати.

— Оце ти вляпалася, сонце…

Розписки від незнайомих Макарові людей, законспіровані телефони на кшталт «маг. персонально». Це що? Магазин? Магістр? А може, справжній маг-чарівник, що до нього — виключно персонально? «Іванко — примусове поглинання». Кого поглинати зібралася, Марто? Тепер Макар тебе поглинути може, бо посеред смердючого мотлоху — цікава річ. Мартина розписка! Єдина тут. У двох десятках скупих слів Марта свідчила: отримала від якогось Токо Моно десять тисяч доларів «…за розуміння його дружніх стосунків із пані Євгенією Сердюк».

— І як ти вишкрябала з нього свою розписку, сонце?

Задумався… Мать твою! Токо Моно. Дизайнер! Убили торік. Люба… Люба ж розповідала: Токо Моно трахався з Сердюковою жінкою. Йо-пе-ре-се-те! Отже, Марта знала! Знала і не розповіла шефові. Націдила грошей із кутюр’є. Бомба! Підкинути Сердюкові! Від Марти й капця не лишиться.

Зиркнув на скалічену бабу. І здалося — ніби вона спостерігає з-під опущених повік. Похапцем покидав папірці у пакет. До душі.

— Марто… — контрольний.

Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.

— Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?

— Зараз сніданок приготую, — розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню — вітер.

Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло — щастя чи горе? Як на Нані глянути — оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи — й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити — тільки всміхається.

— Усе чудово, таточку.

— Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.

— Ще не час, — вислизала. — Згодом.

А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.

— Мама… — сказала. — Їй Саша сподобався.

Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.

— Що це? — тільки й зміг.

— Курцвайль… — прошепотіла Нані. — Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.

Тата обійняла. Заспішила:

— У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика — маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…

— Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? — тьмяний.

— Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.

От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. Їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав — файно. А серцю не легше.

— Треба білявого попитати, — вирішив врешті.