Читаем Битi є. Макар полностью

Жовтень заливав дорогу сльозами розчарувань. Нічого в жовтня не виходило — знай пудрив небо над Києвом блідою блакиттю, та вона не трималася, опадала темними хмарами. Хмари чіплялися за маківки церков, сходили водою, і, ніби від того, що одній хмарці плакати, інші теж схлипували, і дощ водносталь періщив по всьому місту ось уже третій день поспіль.

Перш ніж увійти до Мартиного барлогу на Русанівці, Макар купив у цілодобовій аптеці на розі заспокійливого, проковтнув дві пігулки на ходу, ляснув себе по мокрій щоці — не сци, чувак, усе вийде! І тільки потім натиснув на кнопку дзвінка.

Вона довго не відчиняла. Механік устиг разів десять повторити: «Я ніколи не кохав тебе, Марто! Більше брехати не можу!», а за дверима усе тихо та німо.

— Марто! — грюкнув кулаком у двері. Вихопив мобільний, набрав Мартин номер. Померла чи що? — Марто!

Двері відчинилися несподівано й тихо, ніби самі по собі, без людської руки. Рип — щілина у п’ять сантиметрів. Механік відсахнувся, перелякався якогось біса, застиг. Витягнув шию, насторожено гукнув у ту щілину:

— Сонце…

Сонце й не гикнуло. Макар товкся перед прочиненими дверима — ні туди, ні сюди. Що це? Може… хтось шукав Мартину схованку з компроматом. Не знайшов, Марту прибив, зараз і його… Відступив на крок. Дідько! Треба би… глянути, що там, усередині… Чи — ні? До біса! Геть! А цікавість до дверей штовхає. Струсив страхи, напружився та як дасть носаком по прочиненим дверям — га-ах! Отак! Одним оком гляне, що там, і…

Двері — лясь! З-за дверей:

— Ой, мамо…

Макар ускочив до передпокою, щелепа відпала. За дверима по стіні долу сповзала ошелешена Марта: дві ноги, гіпсу ніц, дебеле тіло напівпрозорим пеньюаром обмотане, а на лобі — ґуля.

— Сонце…

— Сюрприз…

— Удався! — ледь зумів утримати сміх. Насупився. — Новий пеньюар… Ти ж із дому не виходила.

— Хотіла тебе вразити… — з підлоги.

Макар відчув: звична гра волоком тягне варити смердючі чаї, укладати коханку на диван, зривати ідіотський пеньюар, ґвалтувати по-звірячому, ніби й справді захлинається від ревнощів. Здається, у свій перший день без гіпсу Марта готувалася саме до цього. А він… Він би наостанок… не проти, як виявляється.

— Я… — замовк. Далі мало бути — «…ніколи не любив тебе, Марто!»

Марта хтиво всміхнулася з підлоги.

— Йди до мене…

Макар штовхонув вхідні двері. Бац! Закрилися. Стояв над Мартою, метушливо смикав ґудзики на брюках.

— Я…

Вона простягнула до нього руку.

— Поможу… — нявкнула.

Макар відштовхнув Мартину руку, рвучко присів біля неї навпочіпки.

— Значить, так… Нані Новаковська… Ну, ти знаєш! Ми з нею поживемо трохи в твоїй квартирі… біля цирку. Не хочу зараз з’їжджати. Нані там… звикла. І я… А ти… краще забудь мене, Марто. Геть забудь! Нема мене! Бо якщо згадаєш… Я піду до Сердюка… З твоєю розпискою від Токо Моно… Як думаєш — шефові сподобається, що ти знала, як його дружина трахається з тим покидьком, і гроші за мовчання брала? — белькотів, злість розгоралася. — Файна схованка! О! Там багато секретів! Дякую, що й мою розписку зберегла! Я ж тепер тобі нічого не винен? Так? А за квартиру не переймайся. Ми ненадовго. Взимку свою куплю. Тоді і з’їду. І нікому не скажу, що пані Марта апартаменти біля цирку має. Отак… Ніби все. Ну, прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!

Підскочив. Гордість золотим дощем — зумів! На Марту не дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело — вільний! — розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.

Крутнув замок, смикнув двері — та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.

— Що за фігня?

Ухопився за ручку замка, туди-сюди — мертво. Загарчав, черевиком по дверях.

— Та мать твою…

За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:

— Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?

Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.

— Вибач… Колись, може, за все віддячу…

— Уже віддячив, — прошепотіла Марта.

Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов — на сонце. І сонце те — не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало-пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.

Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.

— Мужчино, у вас ширінька розстібнута, — нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.

— Хочеш? — кинув.

— Пішов ти!

І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався — аж під ребрами занило.

— Дурепка! — ласкаво. — Коли ще мене тут побачиш?

Примружився — сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.

— Ніколи, — сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза