Битi є. Макар

— Безумовно, — ненависне слово виривається саме, б’є Макара навідліг. Повітря зникає, озеро, дерева і сонечка тануть. Тільки калюжа й розкидані зім’яті квіти посеред чужої багатої вітальні.

На коні

Мама навчила механіка вгамовувати емоції ще тоді, коли в нього й вуса не намічалися. Клала перед розбурханим Сашком, що повертався з синцем під оком чи без одного, втраченого у вуличних війнах, кеда, звичайний аркуш паперу, малювала на ньому лінію. Посередині — нуль.

— А тепер думай, скільки у тому плюсів і мінусів, — радила. — І рахуй. Ліворуч — мінуси, праворуч — плюси.

Малий кумекав. Несправедлива насмішка — мінус. Синець — мінус. Не засцяв — плюс. Бився — плюс. А той козел Панчик, до речі, на два роки за Макара старший. Плюс? Ще б пак! І в Панчика тепер два синці. Плюс!

З двох боків від нуля виникали риски плюсів і мінусів. Мінусів тільки два. Плюсів аж чотири.

— Усе гаразд? — питала мама.

Сашко кивав. І з усього кодла різноманітних емоцій на серці лишалася тільки одинока хвалькувата гордість.

— Треба плюси порахувати… — пригадав давнє.

Гнав автівку на Лівий берег. На Русанівку. До Марти. Наказував собі заспокоїтися, та всередині рипіла примхлива прикрість… Чи то душа гойдалася-жалілася?

— Нані… Плюс, — пробурмотів, здивувався: що це він? Якщо вже рахувати, так тактичні здобутки: аудит скаже «гут!», грошей буде — завалися, Новаковський фактично благословив, Рудю врізав, щоб не забувався чувак, Марта так вчасно… Жодного мінусу. Тільки вагомі плюси. Нані — не з плюсів чи мінусів. Нані — його любов… Нані — його тепер! Чого ж невидержка йому?

Нані… Чому йому здається — сам у мінусах? Зім’ята квітка… Усе мало бути не так. І той поспіх, з яким Нані раптом підхопилася, вдяглася, помчала геть… Дівчата, певно, якось уявляють антураж і ситуацію, у яких утратять цноту. Певно, Нані сподівалася поринути в космос… А він привів її до занюханого Мартиного барлогу… Йолоп!

У душі — буря. Він… намагався! Умовляв Нані залишити прихисток самотньої, старої, багатої… Вона ж сама… Може, дарма він себе накручує? Її очі блищали божевільною відвагою, вуста горіли-кликали, і усе, геть усе, що сталося поміж ними лише кілька годин тому, не мало ніякого стосунку до часу, простору, ситуації, космосу і будь-яких інших сталих понять.

— Моя… — прошепотів хижо, наче сам собі додавав упевненості розірвати ту прикрість, упасти в хвалькувату гордість. — Моя…

З неба місяць — в око, у темну воду дніпровську, у вогні Лівого берега і десь там, далеко над місяцем у чорному небі, Макарові раптом привиділася… Люба. Ображалася, в очах питання. «Мене ти своєю не назвав!»

— Ну, так… — уголос. Думки ланцюжком. Так он у чому ідея! Аби сказати «моя», близькості замало.

Знітився, у кермо учепився — чортівня. З Любою… Та й з Нані… потім! Марта на порядку денному. Розсміявся недобре.

— На порядку… нічному, — процідив. На годинник зиркнув — о пів на одинадцяту. — Хоча би не спала…

Остання думка не пришвидшила рухів. Вийшов з автівки біля Мартиного дому на Русанівці, закурив… Темно якось. Тільки й світла, що від червоного хреста на фасаді цілодобової аптеки на розі. Ноги не несуть. Нані в голові. Нані-на-ні-на… Ніякої концентрації.

Крутнув головою, як циркова коняка, — зосередься, чувак! У Марти око гостре.

— Блін, ідіот! — вилаявся. — Із порожніми руками пруся!

Забобонна Марта поламану ногу сприйняла як кару Божу.

— За що? — усе намагалася вирахувати. Невже Бог проти, аби їй і генерала законного мати, і Сасуньку біля серця зігрівати? А може, то Господь хоче Мартину кар’єру поруйнувати, а? Бо оце ж вона уперше за всі роки служіння Сердюкові звалилася. А тут — вибори на порозі. Усі, як ті кроти, — риють і риють. Ой, біда… Знайде шеф Марті заміну, й не змигне.

Сердюкові зателефонувала, коли їй ще й гіпс на кінцівку не наклали.

— Володимире Гнатовичу, — дзеленчала віддано. — У мене невеличка проблема, але я швидко оклигаю.

— Захворіла? — спитав Сердюк.

— Ногу зламала, — обережно повідомила Марта. — Геть простий перелом. Скоро бігатиму.

На превеликий Мартин подив, шеф не тільки не нагримав, а й прислав власного водія з автівкою — Марту до домівки довезти, грошей підкинув і навіть запитав, чи не потрібна допомога. Та найбільше Марту вразив Баклан. Припер дебелий — такі генсекам за радянських часів вручали, — букет червоних троянд — кілограмів на вісім тягнув, — торбу з файним харчем, пляшку ризького бальзаму для підтримання тонусу. І милиці. Хотів був і сам залишитися…

— Маю годину-другу… Побуду з тобою, лялечко. Води там піднесу.

Марта ледь відкараскалася.

— Пане генерале, дякую красно, але що ж це ви з мене каліку робите? — плела. — Онде милиці привезли, так я тепер можу сама про себе потурбуватися.

Баклан насупився з прикрістю.

— «Пане генерале»… — буркнув роздратовано. — Мене Вітєю звати, Марто! Звикай уже, чи що…