Читаем Битi є. Макар полностью

Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:

— Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти — скотина! Ти у гуртожитку… Я пам’ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє — залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…

Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.

— Олександре Миколайовичу… — Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. — З вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?

Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»

— Продовжуйте! — процідив.

Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:

— Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?

— Пішов ти, виродок… — Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. — Ти… не розумієш! Нані.. Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!

— Я люблю її, — сказав Макар.

Журавель зіп’явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.

— Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?

Боря набундючився:

— Ти не розумієш! Я… заради Нані…

— Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…

Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.

— Що вона в тобі знайшла?

— Сам не знаю, — засміявся Макар. — Щастить… Мені просто щастить, Борю.

— А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…

— Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…

— Нані?

— Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде — як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. — Раптом захвилювався, розчулився. — Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…

Рудь смикнув головою: ні!

— Ярослав Михайлович чекає на тебе.

— Жартуєш?

— …За годину. У «Царському казані».

— Де це?

— В районі Собачого гирла.

— А де Собаче гирло?

— Сам шукай, — смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.

«Двадцять на дванадцяту». — Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.

— Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!

Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об’єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині — смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.

«Вона ж у павутинні сохла…» — подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.

— Ну… — чує голос Новаковського. — Розказуй!

— Що? — піднімає очі.

— Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…

— Точку?

— Мета в тебе є?

— Безумовно.

— Ну…

— Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…

— Перший?

— Десь так! — нахабство проривається хльосткою фразою — на!

— Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? — Новаковського важко вибити з колії.

— Ні. Все моє…

— Кому ти триндиш?

Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»

— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…

— Може…

Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?

— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?

Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?

— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!

— Не хотів, щоби ви знали…

— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.

— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.

Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»

— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.

— Добре…

— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!

Макар не відводить погляду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза