Битi є. Макар

Допінгу би… Хльоснув би хтось по мордяці, крикнув би: «Ах ти ж, падло!» Механік безпорадно глянув на Зіну, і тут задзвонив його мобільний. Зіп’явся — як не було відчаю. Хижо зиркнув на телефон.

— Боря?.. — здивувався. Налився гнівом: раз телефонує Рудь, значить, з фабрики його викинув Новаковський! Що? Не сподівався реакції? Лікті кусає?

— Директор фабрики «Есфір» Олександр Макаров, — нахабно.

— Макаров?.. — голос Рудя трепетав. — Ти… Це ти вчудив?

— Ти придурок, Рудь? Я на власну фабрику повернувся! — процідив. — Що треба? Тобі чого не спиться? Спи!

— Зачекай! Ярослав Михайлович питає: чого добиваєшся…

— Ти здурів, юродивий? Думаєш, я з тобою обговорюватиму свої вимоги? Я вже все сказав: прокурора, УБОЗ, пресу…

— Що ти пред’явиш? Пресі…

— Є дещо! Вагомий аргумент, — хижо прошепотів Макар, відрубав зв’язок. «Реєстр знайти!» — билося.

— Пішли! — наказав.

— Що? Справи зрушуються? — обережно запитала Зіна.

Макар не відповів. Хитнувся раптом і завалився би… Зіна підхопила командира, потягла до холу.

— Міг би вже й доплатити, — бурчала. — За те, що оце тягаю тебе, ніби мені нема чого робити…

Марта знала про захоплення фабрики раніше за Новаковського: близько півночі Баклану зателефонував черговий по місту. Генерал спересердя луснув кулаком по стільниці новенького італійського столика так хвацько, що від ніжки відвалився різьблений завиток.

— Ну чому всі покидьки просинаються саме перед виборами? — засмутився.

Цьомнув у губи насторожену Марту:

— Не хвилюйся, лялечко! До ранку ще встигнемо… погратися…

Зібрався і геть. На розі Саксаганського й Горького генерала вже чекала службова автівка.

Марта сповзла з виснаженого надмірною вагою молодят та їхніми жорстокими інтимними пестощами ліжка — ні жива, ні мертва.

— Господи! — до ікон. — Що робити?!

Розревлася коровою — ох, Сашко! І ті її папери… Що, як при ньому? Ну за що, Боже правий? Мартине серце онде й донині ридма: убив коханий! Убив, і дихнути несила. А ще Баклан зверху як уляжеться… Одне діло раз на тиждень по-швидкому, а інше — щоночі ті півтораста кілограмів слюнявити. Та коли вже Марті спокій буде?! День у день тільки й думає, як свої папери повернути, — навіть намагалася обережно дізнатися, хто на ту кляту фабрику око поклав, — усе марно. По руках і ногах зв’язана!

Години зо три мучилася — що робити? Генералові телефонувала: як справи, бо вона… хвилюється за Баклана надто. І тільки коли почула, що до ранку «інцидент буде вичерпано за будь-яких умов, так що чекай, лялечко!», перехрестилася і набрала номер механіка.

— Марто?.. — Він відповів одразу, та не це вразило бідаху в саме серце. Ніколи раніше в коханого не було такого чистого, наче прозорого, сумного голосу.

— Сашко.. — прошепотіла безпорадно. — Нас можуть чути… Де мої…. Ти розумієш…

— При мені, — тихо розсміявся механік.

— Мені треба…

— Ти не виконала мого прохання, сонце!

— Дай мені двадцять хвилин. Я… спробую…

— Чудово. Ти пам’ятаєш? Ім’я замовника і… Нані. Ти говорила з Нані?

— Я… спробую.

— Чудово… — повторив утомлено.

— А як… я отримаю свої… папери?

— Хочеш, викину тобі у вікно?

— Господи, Сашко!

— Жартую, сонце… — ледь прошелестів. — Не хвилюйся… Є в мене тут надійна схованка. Нікому не скажу, та ти здогадаєшся. Ти би теж там сховала… Якщо зі мною щось… Отам і відшукаєш… Зрозуміла?

«Під холодильником?» — ледь не ляпнула Марта. Схаменулася.

— Безумовно… Я… зателефоную… За двадцять хвилин.

— Чудово, — безбарвним голосом утретє повторив механік і відрубав зв’язок.

Марту підкинуло: скоріше, скоріше! З ім’ям замовника — просто. Поки їхатиме на Оболонську набережну до Нані Новаковської, придумає, на кого звалити. Хіба мало покидьків навкруги? Та Марта з ходу зо два десятка прізвищ назвати може тільки з найближчого оточення Сердюка. І як вона раніше до цього не додумалася? А от чим панянку переконувати…

Таксі мчало надто швидко — геть нема часу слова дібрати. Марта знічено зиркала у вікно — сніги, сніги, — перебирала думки — ніяк не могла зрозуміти, що повинна сказати суперниці. Дівчина, може, взагалі спить… Може, давно забула хлопця. А Марта як із конопель. «Однаково, — вирішила. — Головне, щоби підтвердила, що я з нею розмовляла. І хай зрозуміє… Це просто доля. Мужчина… Справжній мужчина… горить коханням лише після того, як під його ногами підґрунтя справжньої справи. І що тут поробиш? Я би сама не зрозуміла Сашка, якби він кинувся каятися перед Нані, а не рятувати свою… фабрику…»

Остання сентенція здалася Марті беззаперечною істиною. І з нею, Мартою, Сашко… заради справи. Як гірко! Варто попередити юну панянку. Ну навіщо їй таке горе?

Нані сиділа у вітальні з альбомом Курцвайля на колінах. «Жінка у жовтій сукні». Так і прикипіла, коли служниця Галя посеред ночі повідомила:

— Гостя до вас…

— Знаю… — сказала чогось.