Читаем Битi є. Макар полностью

Відрубав зв’язок, весело зиркнув на заручників.

— Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…

— Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! — натхненно вигукнув літератор.

— Тихо! — гаркнув Горила. — Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.

— Що за нерви, Ваню? — спитав Макар. — Не схоже на тебе.

— Мобільний мій дай, — сказав Горила. — Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім — хвилюватиметься.

— Спокійно, Ваню. Зараз принесу, — підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників — валявся посеред холу на підлозі.

Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок — трах!

Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.

— Ти чого? — кинула із прикрістю.

— На місце! — хижо прошепотів Макар.

— На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?

— На місце! Без мого дозволу…

— Тьху на тебе! — Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. — Телефон людині дай! — крикнула. — Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!

Вова зняв бейсболку, утер нею лице:

— Яка задуха! Це від вашої гризні…

— Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, — сказав Костя. — Такий же білявий і геть зелений — життя не нюхав.

— Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, — азартно всміхнувся Вова.

На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.

— Твій? — запитав Горилу.

— Мій…

— Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! — Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. — Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?

— Пішов ти…

— Закрий же ти свій рот, проклята! — продекламував літератор. — Щоб Ванькова доня почула тата!

Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…

— Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, — так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов’ю до дитини.

Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.

— Ваня…. Тебе що в «Сігму» привело?

Відповідь не розчув — у вхідні двері хтось нервово застукав.

А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла — голова обертом. Приклав долоню до лоба — горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі — тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.

— Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… — хитнувся.

— Давай-давай… Сам! — ображено вигукнула Зіна.

Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.

— Йди…

— Зачекай! — Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. — Ярослав Михайлович наказав передати тобі…

Витягнув шию — страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.

— А де… Хлопець у бейсболці де? — прошепотів напружено.

— У чому справа, Рудю?

— Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі — це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.

— На фіга?..

Рудь почервонів з роздратування.

— Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… — прошепотів нервово. — Накажи, щоби він бейсболку натяг, — додав.

Макар завмер. Перед очима — терези. На одній шальці — все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій — Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі — гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках — новий вагомий аргумент.

— Відчини… мені… — почув Рудя.

— Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? — вчепився в журавля, дихав в очі.

— Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.

— Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І — нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…

— Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза