Битi є. Макар

Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.

— Пішов!

— Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… — Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.

Раптом схлипнув.

— Блін, Саню… Це ж усе по-справжньому, — прошепотів. — Ти труп…

Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь-якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі — сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань — ясно. А тепер…

— Котра година?

— П’ятнадцять на сьому… — В Зіниному голосі з’явився страх.

Макар посміхнувся приречено.

— Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар — свята справа. І… гуляйте.

Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув — ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.

— А це? Уже й не потрібно?

— Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?

— Ні…

— Крута ти людина…

— Та й ти не кисіль…

— Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!

— Макар! Ну, в тебе і пика! — Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. — За хвилину в Інтернеті буде.

Макар підтягнув до себе рюкзак, дістав гроші, роздавав-осміхався.

— Ну… Вибачайте, як що не так… Ідіть, люди. Скоро менти схаменуться… Давайте. Усі — по домівках.

Заручники тупцяли на місці.

— А ти що робитимеш? — Зіна звела брови, дивилася на Макара з материнською тугою.

Макар махнув рукою втомлено.

— А-а… Я знайшов, що шукав. У мене є козир… Реєстр… Я з ним…

— Який козир? — здивувався Ваня. — Зараз тебе завалять…

— Ні, ні, Ваню! Не завалять, — брехав Макар.

Горила насупився, наказав заручникам:

— Так, слухай мою команду. Виходьте по одному! З піднятими руками.

Пузатий Потапов знітився.

— А ти, Ваня?

— Тут побуду. Якщо він тут сам лишиться, його точно пристрелять… А мене знають… Спробую скорегувати події.

— Життя — багно! Я теж залишаюся, — похмуро розсміявся Костя.

Вова знизав плечима:

— Я теж. Можна? Зніму штурм. Круто. Сенсація…

— Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала проблема вибору. Навіть у безальтернативних ситуаціях, — розгубився літератор.

— Попутного вітру, Геракле, — зітхнула Зіна.

— Доярка! Як ти тільки смієш… — пхикнув Пустовоєв. — Я залишуся, щоби на власні очі побачити нашу спільну вікторію…. з якогось небезпечного кута.

Макар ошелешено дивився на заручників. Зіна… Зіна — міць! Із Зіною хоч на Еверест. Літератор… Геракл нещасний! Дитя наївне й чисте. Костя… Костя — філософ, мать його. Внутрішня еміграція. Скільки таких… Вовчик, блін. До чого ж вони схожі! І не тільки білявим волоссям. Тільки драбину бачить. Вовчику конче треба по драбині дертися… Краще, ніж під драбиною скніти чи знизу ніжки їй підпилювати. Ваня… Ваня — людина. Отой другий — слабак, а Ваня… Треба буде у Вані якось розпитати: як жити?

— Люди… Схаменіться. Ідіть геть, — прошепотів. — Це моя гра. Я ж вас не всиновлював, щоби ви оце біля мене товклися.

Ваня простягнув руку, як той безхатченко, наказав заручникам:

— Давайте. Кладіть гроші назад. Щоб у ментів запитань не виникло. Чуєте? Не було ніяких грошей. Вам ніхто нічого не обіцяв. Заручники, й крапка.

Костя легко розстався зі здобиччю, Зіна віддала гроші з прикрістю, штовхонула Пустовоєва.

— Діставай свою сотню, Геракле, бо зараз знову почнеш скиглити про проблему вибору.

Літератор дістав гроші, схлипнув.

— Матір Божа… Дякую, що путь указала… Я ж міг проспати цю ніч удома… Як проспав ціле життя…

Ваня склав гроші, простягнув механіку.

— Тримай. Думаю, згодяться… Твоя гра, хлопче, тільки починається…

Макар покрутив у руках гроші, поклав у Зінину долоню.

— Зіні гроші більш потрібні.

Зіна взяла гроші, обійняла механіка, притисла до себе. Схлипнула.

— Ох і сука ти, Сашко!

— Так, Зіно. Я ще та сука, — прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. — Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?

— Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… — вигукнув літератор.

Ваня Корбут підняв вгору руку — всі стихли.

— Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви — заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій — тобі віддам, терорист хріновий.

— У тебе був бронежилет? — Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.

— Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. — Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: — Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать — не тронуть.

— Ваня! Сховай реєстр у себе, — сказав механік. — Для мене він — останній шанс.