Биті є. Макс. Книга 2

- Подвійний виграш, - казала Августу Альфредовичу, що зін вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. - Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.

- Одна панянка ковдру забрала, - чув голос Юлії Скачко.

— То Нані Новаковська, - відповів Август.

Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…

- Максиме Володимировичу… - Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. - Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.

- А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! - віджартувався похмуро.

Август усміхнувся уїдливо.

- З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.

- Пожаліли бідах?

- Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.

- Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?

- Достатньо, - сказав Август.

Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF - міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як “Сила добра”.

Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.

- Що з вами, Максиме Володимировичу?

Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.

- Я сам розподілю фінансові пожертви.

Закс дуже здивувався.

— Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.

- Тобто за десять відсотків?!

- Немало, Максиме Володимировичу! Немало!

- А дев’яносто…

- Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.

- Пральня?

- Ненавиджу жаргон! - Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. - Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.

- Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? - запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.

- Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, - крижаним голосом відповів Закс.

Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.

- Зараз же і поговорю…

- Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, - нагадав той. - Вам телефонував, але ви не відповіли.

Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:

- Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.

А нелегка справа… До Нового 2009 року - два дні. Білетів - фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.

- На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так” Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.

- Зрозуміло!

Пані Женя почула, ледь не впала.

- Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!

- Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…

—Добре! Збирайся. Буде тобі літак, - пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.

Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна Захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!

- Квиток один? - Макс забув подякувати спритній мамці. - Я із Дорою хотів летіти.

- Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, - лагідна. - Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…