Биті є. Макс. Книга 2

31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв’язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний - дзеньк! “Хто дзвонить - до того й подамся!” - вирішив.

- Ти де? - почув голос батька.

Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.

- Не чекав? Може, плани були? Не перебив? - Макс ходив просторою вітальнею номера “люкс” п’ятизіркового готелю “Аміго”, що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд- плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.

- А ти хіба надовго? - спитав врешті.

- Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, - Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.

- Ну! То кажи, що за гарячка, - буркнув Сердюк-старший.

- Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?

Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.

- Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.

- Зараз і обмізкуємо.

- Ну, добре, добре… - недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.

- Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?

- Сто відсотків!

-Ні!

- Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.

- А десяти відсотків тобі мало?!

- Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…

- А інші - теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.

-1 тобі?

Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.

- Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка - недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них - десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! - замовк, розстроївся. - Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…

- А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? - Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.

Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.

- Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?

- З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.

- То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.

- Тату… Ми не про свята!

- Та чого ж ти такий упертий?! Усе “тату” і “тату”! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.

- Упораюся…

- Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… - зиркнув на сина із прикрістю. - І що тебе муляє?

Макс усміхнувся тоскно.

- Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага - важка.

Чонган замахнувся на надважку. Готель “Radisson SAS Royal”. У “люксі” італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпет- ки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети - як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!

- Дюк, друже! Мій перший секс! - знущається. Обнімає Макса, очі сміються.

- Ще раз згадаєш…

- Ані слова! Забули! - посмішка не торкається губ, зітхає- бідкається. - Та хіба таке забувається?..

- Ти став геєм? - дивується Макс.

- Чого б це? - Чонган врешті не втримується, регоче. - А ти? Я ж теж - твій перший секс. На чоловіків заглядаєшся?

- Чого б це?

- А… То добре! Тоді я спокійний. Як нап’юся до нелюдського скотства, ти мене… Так? Ти ж мене не зґвалтуєш?

І як його заспокоїти? Зґвалтувати, чи що?!

- Чонгане! Ти кому-небудь розповідав… про те наше наївне неподобство?

— Так! - киває. Задумується. - Ні! - дратується. - Дюк! Скільки можна? Я прагну забути, а ти…

Макс дивується безмежно.

- Чонган… Зараз ти мене трахаєш! Ти це розумієш?!

Чонган сміється:

- Ну, краще вже я тебе, ніж ти мене!