Биті є. Макс. Книга 2

- А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! - процідила. - Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…

- Казиться він… - роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. - Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…

- Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…

- Працює хай!

- Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася - може бути. Як її звати?

- А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…

- Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, - наказала пані Женя. - Чи мені татові зателефонувати?..

Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”

Видихнув шумно.

- Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?

Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…

- Хіба у тебе за Максима душа болить?

Володимир Гнатович відсунув валізку.

- Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.

- Ну… - підштовхнула пані Женя чоловікові думки.

- Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…

- Навесні?..

- А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.

Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє - хто друг, хто ворог.

- Добре, Вово, - лагідно так. - Тобі видніше…

Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!

З-

- Максові зателефонуй! - вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. - А то поїдеш і “до побачення” синові не скажеш.

Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у напфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?

Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Ін- тернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з’явилося.

- Що змусить людей схаменутися?! - бурмотів роздратовано. Сам - як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.

Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем’єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп’янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.

- Подвійний виграш, - казала Августу Альфредовичу, що зін вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. - Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.

- Одна панянка ковдру забрала, - чув голос Юлії Скачко.

— То Нані Новаковська, - відповів Август.

Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…

- Максиме Володимировичу… - Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. - Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.

- А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! - віджартувався похмуро.

Август усміхнувся уїдливо.

- З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.

- Пожаліли бідах?

- Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.

- Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?

- Достатньо, - сказав Август.